Андрійко згадав, як ховався від тата під ковдрою. Зараз замість ковдр його останнім ліжком слугуватиме цей сніговий замет, який, без сумніву, зовсім скоро вкриється багряними крапинками.
Ось би зараз перед ним виникла та магічна печера Алі-Баби. Як би він зараз волів сховатися в ній. Просто потрібно вимовити закляття. Слова, які нерозумний брат Аладдіна примудрився забути. Але Андрійко їх чітко пам’ятав. Вони закарбувалися в його пам’яті так само, як і татова усмішка.
— Сім-Сім, відкрийся!
Вітер знову повіяв із новою силою. Не розплющуючи очей, Андрійко почув, як затріщали дерева, почалася якась метушня. Вовки відпустили здобич. Долинуло скавчання та звуки бійки. А потім лісом рознісся такий потужний рик, що сніг із ялинок посипався хлопчикові на обличчя. Андрійкові здалося, наче це лавина з гір накрила його.
Він із жахом, але не без допитливості, розплющив очі й примружився, вдивляючись поперед себе. Ліхтарик валявся десь осторонь. Хмари потроху розходилися, але скупого місячного сяйва було недостатньо, щоб чітко розгледіти все, що зараз відбувалося зовсім поруч. Вовки билися з якоюсь велетенською істотою. Її біле хутро було вкрите бризками крові ворогів і її власною. Вовки стрибали істоті на спину, залишаючи довгі глибокі рани. Істота била їх пазурами та кусала іклами.
Андрійко згадав один із епізодів «Зоряних війн», де снігова людина напала на Люка, а той світовим мечем відрубав їй руку. Світовий меч Андрійка валявся неподалік, але його слабкого світла, яке підживлювалося двома пальчиковими батарейками, не вистачить на те, щоб боротися з монстрами. Та й магічною силою джедаїв Андрійко не володів, щоб пересунути предмет подумки, хоча й часто в цьому тренувався, звісно, тільки тоді, коли ніхто за ним не спостерігав.
Один із вовків пролетів у повітрі і з чавканням приземлився поруч з Андрійком, загрузши в сніг. То був ватажок вовків, він побачив хлопчика, і в очах його знову з’явилося бажання поласувати живиною. Мабуть, таки сильно вдарився головою і на мить забув, що в нього є більш важливі справи. Снігова людина підбігла й ще раз підкинула вовка високо в небо, той солом’яною лялькою зробив декілька обертів у повітрі, вдарився об стовбур товстого дерева й знову гепнувся в сніг, цього разу вже не підводячись. Воно й не дивно: Андрійко чітко почув, як хруснув зламаний об дерево хребет.
Ще двоє вовків кинулися на білу кудлату істоту. Та стала на всі чотири лапи й загарчала, відганяючи вовків від хлопчика. І Андрійко зрештою зрозумів, що то була не снігова людина, а справжній білий ведмідь. Але звідки він тут узявся? До північного полюса було далеченько. Може, це був не білий ведмідь із полюса, а альбінос? Андрійко чув про таких в одній передачі про тварин. Але чому цей ведмідь тут? Прийшов на звуки бійки і теж захотів урвати й собі шматочок здобичі?
Вовки погарчали якийсь час на ведмедя, але, побиті й знесилені, вирішили не повторювати долю трьох інших товаришів, пошматовані туші яких уже починали холонути на снігу.
Скоро на цій вкритій багрянцем бойовій галявині не залишилося нікого, окрім наляканого, але неушкодженого хлопчика та велетенського білого ведмедя.
Андрійко піднявся на ноги. Ведмідь тяжко дихав. Ікла та кігті вовків сильно пошматували йому боки, що аж стирчали ребра. Морда була вкрита кров’ю, але ніякої агресії ведмідь більше не виказував. Андрійко зібрався було потихеньку піти собі геть, не випробовуючи долі. Але раптом зупинився. По тілу його пройшов холод. Цього не може бути!
Хлопчик повільно підійшов до ведмедя. Сніг потріскував під його ногами. Не усвідомлюючи, навіщо він це робить і які можуть бути наслідки, він стягнув рукавички й долонями взяв ведмедя за морду. Той не пручався, але відвів погляд, якось сором’язливо. Наче просив у хлопчика вибачення, що тому довелося все це побачити.
Андрійкові перехопило подих. Він лагідно провів долонею по кудлатому обличчі, особливо в тому місці, де красувався старий шрам. Вочевидь, це була не перша його бійка, бо в попередній ведмідь примудрився втратити око.
Андрійко поцілував ведмедя в носа й притиснувся щокою до шраму, як робив це сотні разів.
Світло в місті все ще не з’явилося, інакше б люди почали бити на сполох, якби побачили хлопчика, який іде поруч із велетенським білим ведмедем і про щось із ним розмовляє.
Зрештою вони зупинилися біля вертепу. Акумулятори ще не встигли розрядитися, і цей бутафорський хлів єдиний поблискував святковою ілюмінацією. Хлопчик і ведмідь без особливої тактовності посунули воскову фігуру Йосифа та всілися на м’яку солому.