Але хай як там було, Діна в не-своїх трусах, не-своїх капцях-вуханцях ішла не-своїм темним коридором, не вмикаючи лампи. Блиску від ялинки в сусідів за вікном і блакитного сяйва від ноута цілком вистачало.
Дійшовши до туалету, Діна машинально позирнула вправо — на кухню.
У кухні на табуреті сидів чоловік і курив сигарету.
— От блін, — сказала Діна.
Чоловік кивнув на знак привітання, затягнувся й випустив дим. Імовірно, він був такої самої думки.
Діна вчепилася пальцями в улюблену футболку, свою, ту саму, яка приїхала в її рюкзаку з попереднього життя.
— То цей… Ти хто? — Якби в неї не було наглухо відбите відчуття страху в потрібні моменти, то вона б перелякалася. Але страх приходив лише в невідповідні миті — коли йшла в магазин, а над головою летіла зграя ворон. Чи коли Ося у ванній грюкала скляними дверцятами від душової кабіни. Або вночі, коли все добре й можна спати. Але Діна не спала.
— Та таке, — відказав він, відпиваючи з пивної пляшки. Діна кивнула, про себе відзначивши чудовість відповіді «та таке» на питання «ти хто?». Вона теж «та таке». Так і буде казати, якщо її хтось спитає.
— Довго тут?..
— Та нє.
— І норм тобі в темноті?
— Та якось так.
— Поговорили, — буркнула Діна і, тримаючи обіруч футболку, пінгвінчиком прочалапала в кухню й сіла на іншу вільну табуретку. Дупі було непогано, бо Ося прикрасила всі свої табуретки подушечками з рюшами. «Для домашності, для козінесу». Діна в носі мала той козінес.
— Ти Осин? — уточнила вона, стараючись, щоб її голос був не занадто байдужий і не надто співчутливий. Людей часто бісить співчуття. Наприклад, її. Вона прищурилася, пильніше придивляючись до чоловіка. У кухні було світло через яскравий недогризочок місяця на нічному безхмарному небі. Крізь шиби було добре видно Полярну зірку. Що цікаво, бо вже два дні як трусило снігом. І сніг обіцявся на завтра.
— Одін? Нє, я не Одін.
Чоловік замислено стукав пачкою сигарет об стіл. Діна хруснула пальцями рук. Вийшло досить музично, вони б зігралися.
— Як ти взагалі могла про мене таке подумати?
І Діна не знала, що їй робити: виправдовуватися, з’ясовувати, хто цей прибулець і що тут робить, чи просто мовчки встати й піти собі назад куняти під серіал.
Але чомусь не йшла. Їй досі не вдалося розгледіти обличчя, адже місячне світло, підсилене білосніжними барханчиками на землі, гілках і підвіконні, падало на його плече й праве вухо, на акуратну стрижку й гарну бороду, з тих, які щойно з барбершопа. Голос незнайомця був глибокий і трохи приглушений, він ледь помітно гаркавив.
А стосовно того, хто він і чому тут, то в неї, по-перше, не було права й звички пхати свого носа в те, кого Ося впускає до себе в квартиру. А по-друге, знаючи її доброту, варто було очікувати, що вона виловить ще когось такого самого, як Діна. Людину, наче і з домом, а наче вже й без нього.
— Пиво будеш? — спитав незнайомець, який теж, очевидно, не знав, що йому робити.
Діна подумала, чому б ні. Було б узагалі супер, якби це було темне, пряне, «Різдв…»
— «Різдвяне», — сказав незнайомець.
І поставив пляшку перед нею. Пляшка була щойно відкоркована, але Діна не помітила, як і коли він це зробив.
— Такий зараз сезон, — пояснив незнайомець. І відсьорбнув.
— Непоганий сезон, — подегустувавши пиво, додала Діна.
— Якщо ти не Миколай.
— Я не Миколай.
— А про себе я цього сказати не можу…
Діна почухала своє коротке чорне волосся, занадто коротке й занадто чорне, що ганьбить українську жінку-берегиню, як написав їй якийсь чудік у коментарях під аватаркою. І подумала, що в цього бородатенького навпроти неї, мабуть, якісь проблеми. А Діна дуже любила бородатеньких і проблемних.
Останній її бородатенький сів у машину й виїхав чимскоріш, а про неї навіть не згадав. А зараз сидить у Канаді. Що, по-своєму, як подумати, кумедна історія. Кілька років тому Діна хотіла перебратися в Київ розвивати кар’єру, а він її не пускав. Казав, що це вона в їхній провінції зірка. А в столиці таких, як вона, повно. А тепер сам живе в Канаді, фоткається біля Ніагари, їсть кленовий сироп. А вона в Каневі. Теж на К. Могла б фоткатися біля Дніпра, але не фоткається. Ні, це все насправді кумедно.
Діна витерла краплинку з вії. Вічно ці сльози. Дістали.
Можливо, все ж було щось у ній від Берегині, бо, вирівнявши спину, вона веліла:
— Розказуй. Тьоть Діна все порішає.
Бородатенький зиркнув на неї, звівши брову. Повільно й аж трохи щипуче-безсоромно оглядав її голі ноги й футболку з Мерліном Менсоном.