— Теж. От мій батько, розумієш, він — хороший Миколай. І дядько мій — теж хороший. І брат мій старший — хороший. І всі мої двоюрідні й троюрідні брати — вони теж. І далекі-далекі родичі…
— Хороші Миколаї, я поняла. — Діна підсунула ближче до Бородатенького тарілочку із сухариками й горішками, яка теж невідомо звідки взялася, щоб краще закушував, бо він так і до Миколая-Кая і Миколая-Авеля добалакається. А там, дивися, Єва ще якоюсь фейрі виявиться.
— Всі Миколаї хороші, крім мене.
Діна протягнула руку й погладила його навдивовижу м’яке кучеряве волосся.
— Та нормальний ти, чого ти паришся.
— О ні, я поганий… Поганий.
— Дуже… поганий? — уточнила Діна, і голос її одночасно і захрип, і зривався на якісь невиправдано високі ноти. — Прям дуже-дуже поганий?
Миколай звів на неї свої горіхово-кавові очі й завмер, напруживши губи в усмішці. Діна легко накрутила на палець його кучері, а тоді провела пальцем по лобі, по бровах, опустилася до скронь і врешті поклала долоню на широке міцне підборіддя. Борода приємно лоскотала шкіру.
— Як цікаво в нас виходить. Поганий Миколай і нечемна дівчинка. Дуже-дуже нечемна дівчинка. Ти приніс мені… різочку? — спитала вона майже пошепки.
— Краще не треба… — сумно відказав Миколай і прибрав її руку. — Я занадто добрий в ліжку, після мене ти ні з ким не зможеш бути.
Діна вперше за багато місяців зареготала вголос. Вона навіть забула, що її щелепи на таке здатні.
— Ну тоді добре.
Так її ще не відшивали.
— Значить, сьогодні… Ніч із п’ятого на шосте грудня… І шо ти тут робиш? — Діна протарабанила нігтями об стіл мелодію, ту саму, яку наказувала пальцям забути. — Не можеш знайти мою подушку? Може, тобі показати? Чи прийшов особисто сказати, що таким, як я, навіть різочка не світить?
— Ховаюся.
— Нічого собі… Від кого?
— Від усіх. Бо… я ж казав. Я найгірший у світі Миколай.
— Найкращий у ліжку найгірший у світі Миколай, — Діна, уточнюючи, здійняла вказівний палець вгору.
Бородатенький засміявся. Невидимі дзвіночки в теплому, солодкавому від воскових свічок повітрі задзеленчали.
— Тебе типу покарають? — посерйознішала Діна. — У вас там типу штрафи, в’язниці є? Чи все, як у нас, кумівство рішає?
— Кумівство рішає, — кивнув Миколай. І підтиснув нижню губу, наче був ображений тим, що мусив це визнати. — Я втік, бо я просто… Ну, не хочу бути Миколаєм.
— А ти можеш не бути?
— От і перевіряю.
— А шо не так? Так важко трохи побатрачити в гарненькому червоненькому костюмчику кілька днів на рік?.. Ну, або ночей. Чи як там у вас із часом. Трохи повджобував, весь інший час розслабляєшся.
— Ти не розумієш.
— Ну да, куди мені. Я ж просто людина. Ще гірше — жінка!
— Я просто не хочу, у мене не виходить, як ти кажеш… побатрачити. Це не моє. Я настільки поганий Миколай, що не можу навіть довести до кінця задумане. От дивися, — Миколай дістав із кишені джинсів смартфон. — От був, значить, запит від дівчинки Мілани, яка просила іграшкову залізницю. А я приніс їй футбольний мяч.
— Нашо?!
— Ну щоб батько, дядько, дід…
— Ага, всі ваші Миколаї, я поняла.
— Щоб вони побачили, що я геть пропащий, і більше нічого не доручали.
— Ага, — Діна підперла рукою підборіддя, другою розмішувала у вазочці своє улюблене полуничне морозиво із цілими шматочками ягід. Вона таки не помилилася — цей бородатенький на всі сто проблемний. І з тарганцями. Шкода, що це лише сон. — І шо?
— Та нічого хорошого, та Мілана почала грати з подружками в футбол і в них так добре пішло, що в школі організували дівчачу команду.
— Ну так… справді нічого хорошого. — Діна вичавила свою найбільш саркастичну посмішку. — А шо ще? У чому ти ще поганий?
— Ну, ось інший випадок. Хлопчик Діма хотів у відпустку. І я приніс йому лист, у якому написано, що він претендент на королівський престол і треба явитися в палац для усіх цих церемоній. Відпустка в палаці ж краща, ніж просто відпустка, погодься. Але він посміявся й поїхав до сім’ї в Бровари.
— А скільки хлопчику Дімі років?
— Секундочку… сорок два.
— Думаю, хлопчик Діма зовсім не ображений.
— Або ти.
— А-а-а шо я? — стрепенулася Діна.
— Ти хотіла кота. А приперся я.
Діна застигла з ложкою морозива в роті.
— А як ти знаєш? Ти шо, зламав мій пароль?
— Нічого я не ламав. Скажи, нашо тобі кіт? Він же нявчить, просить їсти, дере все, шо тільки можна, за ним треба прибирати й усюди ця шерсть. А вуса! Ти колись бачила, як кріпово виглядає відпалий котячий вус? Або ще гірше — кіготь?!