— Нехай буде благословенним народ, який вигадав спеціальне місце для киці у своїй хаті! — посміхнулася Олеся.
З думкою про тепло, котів і літо працювалося легше. Протягом наступної години об’єднана команда пілігримів прокопала ще два десятки метрів тунелю в снігу, але після опівдня небо почорніло та знову почало розкидатися білими пластівцями.
— А в мене завтра автобус до Мадрида із сусіднього міста, — сказав Віллі, коли всі знову зібралися всередині. — Я планував повернутися додому на Різдво. Пішки вже не встигну. Може, завтра можна буде викликати сюди таксі.
— Та хіба гелікоптер! — пожартувала Олеся.
— А ви знаєте, що віднедавна стало можливо долати Каміно на кораблі? Але це має бути парусник чи гребний човен, — утрутився в розмови про мрії Педро. — На ньому можна приплисти до будь-якого прибережного містечка Галісії та піти далі пішки. Найближча до Сантьяго точка — місто Педрон, це менше 30 кілометрів. Бо середньовічні паломники…
— А можна викликати гелікоптер прямо зараз? — спитав Віллі й скоса подивився на Педро.
Секунд десять вистачило присутнім, аби зрозуміти, що хлопець жартує. Вперше за два дні, як вони з ним знайомі. Найголосніше реготав сам Педро.
— У мене є для вас дещо особливе, — сказав адміністратор притулку. Його звали Амаро, але тільки зараз він вирішив представитися. Якщо вже негода заблокувала їх у горах, варто ставати друзями. Хоча зазвичай працівники притулків не намагаються потоваришувати з пілігримами — кожен день до них приходять десятки нових людей, щоби прийняти душ, випрати речі, переночувати та зранку піти далі. — Я тримав це на різдвяний вечір, але відсвяткуймо раніше. Не факт, що хтось сюди дістанеться через два дні — я дивився прогноз погоди, потепління не обіцяють.
— Взагалі для походів узимку є окремий маршрут, — почав Педро, — Каміно Інв’єрно, він оминає ці гори. Більшість людей узимку іде саме ним, але є одиниці типу нас…
— То що за сюрприз? — перебила іспанця Олеся.
— Кеймада! — змовницьким тоном повідомив Амаро.
— Кеймада? — збуджено перепитав Педро. — Серйозно, кеймада? О, кеймада! Кеймада! Я дуже люблю кеймаду!
Уже через двадцять хвилин усе було готове до вогняної церемонії. Амаро вимкнув у вітальні світло, і всі присутні опинилися в по-справжньому містичній атмосфері. Вони особливо гостро відчули, що перебувають у маленькому старовинному селі на перевалі в горах Галісії, у притулку для пілігримів, які ідуть середньовічним паломницьким маршрутом, що вони застрягли тут, серед метрових снігів, у холодному приміщенні, майже без їжі, зате в чудовій компанії людей із різних країн, яких на цю Дорогу привів пошук і нестримна тяга рухатися вперед і вгору. Ultreia et suseia — так звучав девіз стародавніх паломників Шляхом святого Якова. Вперед і вгору! Але конкретно зараз усім присутнім хотілося би донизу, в долину та міста.
Майже в повній темряві та тиші було чутно лише шарудіння присутніх і завивання вітру за великим панорамним вікном. Навіть у червні в цих горах буває сніг, а зараз він уже другу ніч поспіль валив без упину по декілька годин.
Амаро та Педро встановили на стіл у вітальні велику металеву посудину, адміністратор дістав запальничку — і за декілька секунд рідина всередині чаші запалала містичним синьо-червоним вогнем. Усі присутні ахнули.
— Це кеймада, — почав свій монолог Педро, — традиційний галі…
— Кхе-кхе, — втрутився Амаро і, впевнившись, що гість замовк, узяв слово: — Це кеймада, традиційний галісійський алкогольний напій. Але це не просто пунш, його вживання — ціла церемонія, яку проводять зазвичай за особливої нагоди та з особливими людьми. Цей напій дійшов до нас ще з кельтських часів, і вважається, що вперше він з’явився на відьомських церемоніях. Ви ж знаєте, що в Галісії всі жінки — відьми?
Українка Олеся не змогла стримати сміху.
Поки Амаро розповідав про кеймаду, він помішував напій великим черпаком, набирав у нього рідину, підіймав її, і палаюча цівка красиво падала в чашу. Вогонь кеймади був єдиним джерелом світла в кімнаті. Він відблискував на меблях, вікнах, дзеркалах і обличчях присутніх.