— То що далі? — спитала одна з дівчат, Мар’яна.
— Та що далі? Сьогодні ж католицький Святвечір. Напевно, доведеться подарувати йому поцілунок. Я же обіцяла! О, привіт, Сашко!
Перед ними виріс хлопець, молодша Олеся підійшла до нього, відвела вбік піднос із чаєм і сама, першою, поцілувала. Серце старшої Олесі закалатало, хоч та й була привидом. Виявляється, примари також можуть переживати емоції: плакати, сміятися, кохати.
Спалах — ілюмінація на сцені увімкнулася на повну. Значить, зараз розпочнеться щось важливе: якийсь виступ, концерт чи оголошення. Олеся повернула голову в той бік, але не побачила там ані сцени, ані людей, ані колони архистратига Михаїла — нічого такого, що пам’ятала з Майдану.
— Летить, падла! — закричали збоку. — На землю, на землю!
Троє людей впало, і через декілька секунд пролунав вибух. Далеко, двісті метрів звідси.
— Піднялися! Піднялися! — закричав голос. — До машини! Я сказав, до машини! Куди ти, бляха!
Олеся впізнала краєвиди — Авдіївка. Тільки не осінь, коли вона була тут востаннє, а зима. Сніг на вулицях. Точніше, на тому, що від вулиць залишилося. Дівчина впізнавала будинки, але під час останнього її візиту деякі з них були жилими. Зараз це лише пусті остови без вікон, подекуди без поверхів чи цілих під’їздів.
Олеся впізнала дівчину, на яку кричав матом середнього віку військовий. Його обличчя також було трішки знайомим, але Олеся не змогла згадати позивний. Її увага зосередилася на невеличкій постаті в гігантському, як на неї, бронежилеті та добре підігнаному шоломі.
— Мар’яна! — закричала Олеся, проте присутні не звернули на неї уваги — така доля привидів.
Мар’яна! Подруга ще з Майдану! Коли та де вони востаннє бачилися? Десь на заправці під Полтавою влітку 2022 року. Обидві рухалися на схід: Олеся поверталася на місце служби з відпустки, Мар’яна їхала волонтерити кудись у Харківську область. Тоді вони перекинулися лише кількома фразами, адже обидві поспішали. Кумедні, з пустими стаканчиками від кави в руках, випадково зіштовхнулися біля смітника, незграбно обійнялися, посміхнулися, коротко розказали новини про себе та роз’їхалися.
А зараз Мар’яна біжить обстрілюваною мінометами мертвою вулицею Авдіївки, намагаючись спіймати повідець, який із переляку випустила з рук, коли прилетіла міна. Вона ганялася за переляканим собакою, який кидався з боку в бік, шукаючи прихистку від людей, пострілів і криків.
— Кинь! Забий! До машини, бляха! — кричав військовий. Поза межами мікроавтобуса був лише він, скажена Мар’яна та ошелешений собака. Чоловік сам кинувся на допомогу зооволонтерці та вже за три кроки наздогнав тварину.
Десять секунд, і всі вже сидять в авто: четверо людей, п’ятеро собак і одна примара. Мікроавтобус газонув, і десь за сотню метрів упала ще одна міна.
— Потерпи, хороший мій, — казала Мар’яна одному з переляканих псів, — трішки потерпи, не лякайся.
І всім було очевидно, що вона заспокоює передусім себе.
Машина їхала тими самими вулицями, на яких Олеся провела більше року. З літа 2022-го до осені 2023-го. Місто за три місяці її відсутності дуже змінилося, але не змінилася обстановка: знову кудись їхати, трястися на розбитому асфальті з розкиданими уламками будівель і дерев, чути віддалені (чи навіть близькі) вибухи, плач і скавчання, і при цьому вірити, що й цього разу всі виберуться нехай не дуже здоровими, проте живими.
Скільки евакуацій з Авдіївки пережила Олеся? Скільки десятків? Оці машини із сигналами та без, поранені бійці, перелякані цивільні, спалені автівки на узбіччях чи просто посеред дороги. І постійні молитви, аби доїхали, аби тільки доїхали, в очікуванні, що хтось там почує.
— Потерпи, милий, — казала Мар’яна собаці з величезними, переляканими, наче людськими, очима, а в самої лилися сльози, — вже скоро, вже дуже скоро.
І Олесю ніби струмом вдарило. Це ж її слова, вона ж сама їх казала всього кілька місяців тому: «Потерпи, милий, вже скоро, вже дуже скоро». Того останнього разу, коли евакуювала пораненого з Авдіївки.
— Цивільні! — сказав водій мікроавтобуса. — Зупиняємося?
Пригальмував. Один із зооволонтерів відчинив двері, витяг із машини коробку та поніс до двох літніх жінок, що ішли вулицею обстрілюваного міста. Міста, якого з кожним днем ставало все менше й менше.
— Це вам! — сказав волонтер місцевим мешканкам. — Консерви, олія, печиво, цукерки. На Різдво!
— Так воно ж ще коли? Сьомого числа! — сказала одна з жінок.