— Корисно таки іноді вибиратися з дому, — сказав Степан, задумливо дивлячись на купу оплавленого каміння, з якого все ще піднімався дим. — Думаю, це знак, що ми маємо спробувати ще раз.
— Придурок, — утомлено видихнула Мирка.
Потім вона нагадала Степанові про його геніальне рішення з початком війни зняти з рахунків усі накопичення й зберігати їх удома (зараз вони перетворилися на попіл), а також про його огидну звичку не витирати крихти зі столу, хоча це справи й не стосувалося.
— Ну от, а годину тому казала, як тобі пощастило свого часу мене зустріти, — хмикнув Степан.
— Годину тому ми намагалися залишитися друзями після розлучення. А тепер ми знову працюємо над стосунками. Звикай.
Зараз же «знову сім’я» рухалася на захід у пошуках житла, куди їх могли би пустити безкоштовно, як ВПО. Але їм нічого не траплялося, зовсім нічого. В одних місцях усе зайнято, в інших за засиджену мухами студію ціни заламують, як у найкращих готелях на узбережжі, у третіх пропонують жити по шістдесят людей у спортзалі.
Вони все сподівалися, що знайдуть щось краще, і тому вже третій день працювали над стосунками (а також їли та спали) в автівці, що вміщала всі їхні скромні пожитки, дивом здобуті з-під завалів. І не помітили, як врешті опинилися посеред гір, де на кілометри навколо не траплялося жодної живої душі. Одна радість: зараз вони забралися настільки глибоко в Карпати, що сюди не долинало жодного сигналу повітряної тривоги й узагалі здавалося, що війна йде десь далеко — можливо, уві сні.
Утім, це тільки Мирка відчайдушно намагалася нашкребти хоч якийсь привід для позитиву на дні висохлого колодязя власних емоцій — Степан же, як і зазвичай, був усім задоволений. Тримаючи кермо однією рукою й щокілька хвилин підстрибуючи на колдобинах, він безтурботно підспівував різдвяній пісні, що лилася з динаміків.
На першій же заправці, де вони зупинилися, щоб перевести подих і з’їсти по хот-догу, він склав святковий плейліст і тепер збоку їхню поїздку можна було прийняти за вирізану сцену з фільму «Реальне кохання».
— Господи, — прошепотіла Мирка, коли Степан укотре затягнув «Last christmas І gave you my heart», не потрапляючи в ноти. — Я цього не витримаю.
Захоплений власним співом, Степан не міг її почути, та все ж враз замовк і зробив музику тихіше.
— Диви, якесь село попереду, — він показав на жменьку будинків під горою. — Перевір на ґуґл-мапах.
Мирка опустила очі на екран без особливої надії — щойно вони заїхали в Івано-Франківську область, інтернет почав раз по раз зникати. Однак зараз мапи таки підвантажилися, і Мирка насупилася:
— Дивно… Ось ми, — вона тицьнула пальцем у синю точку на екрані. — Ось дорога, ось ліс. А села ніякого нема.
— Звучить як пригода! Зустрінемо Різдво подалі від цивілізації. Природа, прості радості…
— Мало тобі пригод? — пробурчала Мирка.
Степан знизав плечима:
— Ну, хай би що там було, у такій глушині для нас точно знайдеться якийсь порожній будиночок. Певно, вони тут чужинців роками не бачать, а своя молодь роз’їжджається аби подалі.
— Порожніх будинків нема, — зітхнув сільський голова, на столі в якого сріблом відливала табличка з написом «Володимир Миколайович». — Я б з радістю допоміг, всі ж ми люди… Але мені правда нема чого вам запропонувати.
Був він лисий, як драже, і пускав маківкою сонячні зайчики щоразу, коли нахилявся, щоб відкрити черговий ящик столу. Здається, він щось шукав і не збирався перериватися заради розмови з відвідувачами.
Степан скептично зіщулився:
— Взагалі-то ми якраз проїжджали через ваше село, поки виглядали сільраду. Не схоже, щоб у вас тут яблуку було ніде впасти.
Мирка згадала вулицю, якою вони їхали, і мимоволі здригнулася. Від перехняблених будинків віяло холодом і запустінням, ніби вони стояли тут давно залишені й забуті. Із жодної труби не валив дим, у крихітних вікнах зяяла чорнота, і навіть сніг на дорозі лежав незайманий і пухнастий, без жодного сліду від черевиків чи протекторів.
— А це вам якраз-таки здалося, — сказав голова, зосереджено перебираючи папери на столі.
Відтак він склав пачку документів у шкіряний портфель, нахилився до сейфа за спиною і, не соромлячись присутності чужинців, увів код. Діставши звідти грубу пачку готівки, він відправив її до портфеля та знову підвів очі на відвідувачів.
— Кажу вам ще раз, місць нема. А тепер вибачте, я трохи поспішаю.
Він заходився надягати куртку, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено. Але Степан зробив крок уперед і вперся долонями в казенний стіл.