Місцеві жителі стверджують, що винна в усьому самотня жінка, що проживає в домі на кутку…
На цьому стаття обривалася, тікаючи кудись за відірваний край газетного аркуша.
Мирка ще раз перечитала текст, намагаючись зібрати в голові повну картину, та цього разу власний фінал придумувати зовсім не хотілося. Раптом груди лещатами стисла тривога, а спину обпекло гострим відчуттям, що за нею спостерігають. Чийсь уважний і недобрий погляд свердлив потилицю, витягував із неї душу. Здавалося, вона навіть чує шкірою дихання чужинця — гаряче та затхле, як у хижака.
Ковтнувши клубок, що підступив до горла, Мирка повільно обернулася. І майже врізалася носом у Степана, що стояв позаду, зазираючи їй через плече.
— Вивчаєш місцеву пресу?
— Здається, в цьому домі справді відбулося щось жахливе, — із цими словами Мирка простягла чоловікові уривок статті.
Той пробіг поглядом по тексту й знизав плечима:
— В усіх будинках іноді відбувається щось жахливе. От взяти хоча б той, де ми жили останні п’ять років. Думаю, в цьому конкурсі він переміг би з великим відривом.
Відтак він зібгав газету і, озброївшись кочергою, присів коло іржавої пічної заслінки:
— Так, подивимося, що тут у нас.
Невдовзі почувся тріск полум’я — спочатку несміливі вогняні язики дибилися із жару знехотя, сирі дрова відповідали невдоволеним шипінням, але поступово вогонь розгорівся, і Степан, задоволений, підвівся на ноги.
— Відійду до машини по посуд, хоч чаю поп’ємо з дороги.
Мирка тим часом продовжила оглядати кімнату. Її увагу привернула шафа, що стояла зліва від вікна — не приставлена до стіни, але перпендикулярно до неї. Від верхнього кутка шафи до стіни тягнулася линва, на якій висіла старезна поплямована фіранка, що відділяла невелике приміщення всередині основної кімнати.
Мирка акуратно відсунула фіранку, з якої одразу посипалися пластівці пороху, і просковзнула всередину. У цій крихітній кімнатці, що ледве вміщувала стіл і перехняблений стілець, пахло сушеними травами, пучки яких висіли тут же під стелею, і чимось гнилісним, але давно вже перебродилим, таким, що всоталося в меблі та штукатурку.
На столі Мирка помітила з десяток оплавлених свічок, що створили розлитий по всьому столі восковий накип із залишками фітілів, а перед ними три обвуглені ляльки-мотанки з пустими обличчями та викладені хрестом карти таро. Всі вони лежали сорочками догори, але одна карта, що розташовувалася по центру, була перевернута лицем. Із неї до Мирки хижо вишкірявся скелет, що сидів на коні, — старший аркан Смерть.
Мирка завмерла, не дихаючи. Цей дім явно зберігав не одну таємницю. Вона потягла було руку до карти, коли почула над самим вухом голос Степана:
— Охрініти… Ти думаєш про те саме, про що і я?
Він злегка нахилився вперед і постукав кісточками пальців по стільниці.
— Це ж ідеальне місце для кабінету! Поставимо настільну лампу, повісимо пристойну фіранку й можна буде проводити звідси зум-коли!
Потім узяв одну з карт і помахав у Мирки перед обличчям зображенням башти, що падала, розсипаючись, від удару блискавки.
— До речі, як щодо партії в «дурня» перед сном?
Перед сном… Цієї миті на Мирку стотонною вагою навалилося усвідомлення того, що вони проведуть тут ніч. І навіть не одну: вони всерйоз збираються оселитися в химерному холодному будинку на краю світу. З пасмами павутиння по кутках, з мишами та похмурими таємницями, захованими під товстим шаром пороху.
— Я не хочу тут залишатися, — сказала Мирка.
Степан зітхнув:
— Куди ми поїдемо? Скоро стемніє — знову ночувати в машині? До того ж завтра Різдво.
Мирка ніколи не розуміла цього чоловікового захоплення зимовими святами. Вона давно вже бачила в них тільки зайвий привід наїстися жирних салатів і прокинутися наступного дня з важкою головою. Та для Степана все було інакше: щороку він наряджав ялинку вже до середини грудня, надягав дурнувату шапку Санти та складав список фільмів, які треба подивитися за час свят. Узимку Степан незмінно перетворювався на дитину, що досі вірить у диво. Навіть попри те, що див у їхньому житті вже давно не відбувалося.
— Різдво, — втомлено повторила Мирка. — Ну, звичайно. Як же я могла не врахувати таку важливу деталь…
Степан усміхнувся, не вловивши сарказму:
— Тільки уяви, поставимо ялинку, розтопимо пічку, будемо дивитися у вікно на зірки! У Києві такого зоряного неба не побачиш.
— Ну так. Краще вже на зорі дивитися, ніж на цю халупу.