— Ну от, — сказав той невпевнено. — Бачиш, спрацювало.
Крізь перешкоди почав пробиватися голос. Спочатку тихий і зім’ятий, схожий на котяче нявчання, але що далі, то голоснішим і чіткішим він ставав. Якась жінка повторювала:
— Врятуйте дівчинку. Дівчинка загубилася, — слова потонули в шипінні, але скоро знову спливли на поверхню: — …Загубилася, не може знайти вихід… Налякана. Врятуйте дівчинку, врятуйте…
Степан насупився, покрутив регулятор частот. Кімнату знову наповнило виття та механічний свист, десь у глибині радіоприймача ніби закричав сич. Але варто було Степанові на мить відпустити регулятор, той повернувся в стартове положення, і голос пролунав знову:
— Врятуйте дівчинку, дівчинка загубилася.
— Не густо, — сказав Степан. — Одна станція, і то передають якийсь постмодерн.
Відтак звернувся до приймача.
— Серйозно, народ, завтра Різдво, а ви транслюєте чорті шо.
Радіо вимкнулося так само миттєво, як і ввімкнулося. Десь загавкав пес.
— Не подобається мені все це, — облизала пересохлі губи Мирка.
— Ну… Не Поплавський — і на тому спасибі.
Степан нахилився, щоб повернути приймач на підвіконня й раптом відсахнувся, ніби побачив привида.
— Що там? — стривожено запитала Мирка.
Степан здушено вилаявся. Примружившись, Мирка вдивилася в пітьму. У дворі, буквально за пів метра від вікна непорушно стояв темний силует із посохом. Обличчя його закривав каптур, але Мирка була впевнена, що чужинець уважно спостерігає за ними — придивляється, вивчає.
— Хто це? Чого йому треба? — прошепотіла Мирка, ніби побоювалась, що незнайомець за вікном може її почути.
— Піду дізнаюся.
Найменше Мирці зараз хотілося йти вслід за чоловіком надвір, але вона уявила, що буде, якщо зі Степаном щось станеться й вона залишиться вночі одна в чужому химерному домі. Тому зітхнула й попленталася до виходу.
Незнайомець у чорному так і стояв у дворі на тлі освітленого квадрата вікна, ніби щось пришпилило його туди й не давало зрушити з місця.
— Я можу вам чимось допомогти? — обережно поцікавився Степан, зупинившись на безпечній відстані.
Посеред нічної тиші пролунав надтріснутий старечий голос:
— Забирайтеся геть.
Мирка придивилася уважніше. Те, що вона спочатку прийняла за каптур, виявилося теплою пуховою хустиною, а те, що здавалося посохом, було всього лише костуром, на який спиралася згорблена фігура. Звичайна собі стара в тілогрійці та валянках.
— Сідайте в машину та забирайтеся геть, — повторила вона. — Вам не можна тут лишатися.
Степан схрестив руки на грудях.
— Слухайте, це якось геть неввічливо. Маєте поважний вік і всяке таке, та це не дає вам права на таку грубість.
— Їдьте прямо зараз, поки не настала ніч.
— Взагалі-то, ми такі самі громадяни, як і ви. І перебуваємо у своїй країні. А якщо ви маєте якісь претензії, звертайтеся до сільського голови — будемо вирішувати питання на законодавчому рівні.
Стара зітхнула:
— Нема більше голови… Вважай, згинув.
— Тобто, як це «згинув»? — не зрозуміла Мирка.
Вона згадала, що під час їхньої зустрічі голова десь поспішав, рухи його здавалися різкими, а погляд ні на мить не затримувався на одному місці. Тоді вона не звернула на це особливої уваги, але тепер їй здавалося очевидним, що той був чимсь стривожений. І це ж він привів їх до цього будинку…
Мирка обтерла об куртку спітнілі долоні й повторила питання:
— Як то «згинув»?
— А так, що до Буковеля подався на свята. Тижні на два, якщо не на три. Різдво, Новий рік, Водохреща… Потім ще місяць від похмілля буде відходити. А дороги нормальної у нас як не було, так і нема. Тьху!
Стара плюнула на землю, махнула рукою та пошкандибала геть, наостанок кинувши через плече:
— Не можна вам тут. Пошкодуєте, та пізно буде!
— Якась дивна бабенція, — пробурмотіла Мирка, коли вони повернулися до будинку. — Аж дрижаки беруть від неї.
Степан зачинив двері на ніч і засунув фіранки у передпокої:
— Та звичайна. Бурчить і квокче. Подивимося ще, якими ми будемо в її віці.
— Ти можеш хоча б раз зі мною погодитися? Ну так, чисто для різноманітності. — Мирка сама не помітила, як голос її почав тремтіти та зриватися на високі ноти. — Ця стара до чорта стрьомна, це хто завгодно міг би підтвердити! І дім цей теж стрьомний — із нього навіть речі за десять років ніхто не покрав. Де ти бачив, щоб дім полишили й ніхто не позарився на безхозне? Чому тобі так важливо щоразу зі мною сперечатися?!