— Та тому що ти постійно з усього робиш трагедію.
— Зате ти з усього робиш мюзикл з єдинорогами та метеликами. Через твої рішення ми опинилися в повному лайні, а ти навіть не можеш цього визнати!
Степан схрестив руки на грудях:
— Це через які ж? — Він помітив, як Мирка втомлено відвела погляд і додав: — Ні-ні, як почала, то продовжуй. Через які мої рішення?
— Якби ти не спорожнив наші рахунки, ми могли б дозволити собі нормальне житло. Та хоча б готель!
— Якщо тобі таке важливе «нормальне житло», — він зробив пальцями лапки у повітрі, — що ж не поїхала за кордон? Там є чудові програми для біженців.
— Та давно б поїхала, але за тебе, ідіота, вчепилася. Думала, разом буде легше. Але від тебе самі лише проблеми.
Степан на мить завмер і вимовив гострим стаккато:
— А знаєш, добре, що в нас не вийшло дітей. Ти була б жахливою матір’ю.
Обличчя в Мирки спалахнуло, ніби від ляпаса. Вона мовчки відвернулася та, щоб не заплакати, заходилася перебирати принесену з машини постільну білизну.
Тим часом Степан розклав диван і, підійшовши до Мирки ззаду, обережно торкнув її за лікоть. Та лише смикнула плечем, вивільнюючись із його пальців, і стала стелитися.
Нарешті вляглися. Спиною до спини, намагаючись не торкатися одне одного на тісному дивані. Мирка крутилася, вдихаючи їдкий і душний запах старих наволочок. Ще тиждень тому її сну могла завадити єдина крихта, залишена на постелі, а зараз їй доводилося шукати зручну позу, щоб пружини не надто тисли на спину крізь поїдену міллю оббивку.
Запаморочливе падіння стандартів.
Слухаючи, як свистить за вікном лютий вітер, Мирка знову й знову поверталася до роздумів про те, як вона примудрилася опинитися в цій точці своєї біографії: а що, якби вони раніше наважилися на розлучення, що, якби взагалі не зустрілися, що, якби вісім років тому вона прийняла пропозицію колишнього однокласника та поїхала з ним до Канади? Можливо, зараз у неї було б зовсім інше життя і, хто знає, може, була б навіть дитина… Очі в Мирки защипало, а в животі розлилася особлива гірка порожнеча, що нагадувала про те, чого з нею вже ніколи не станеться.
Заборонивши собі розкисати, вона рішуче перекотилася на другий бік і від цього одна з пружин не витримала — дзенькнувши, вистрілила гострим краєм крізь оббивку й упилася їй у сідницю. Мирка ледь чутно зойкнула.
Степан обернувся й здивовано глянув на дружину.
— Що сталося? Чого не спиш? — і після паузи тихо додав: — Пробач, що назвав тебе жахливою матір’ю. Впевнений, мама з тебе вийшла б чудова.
У Мирчиному горлі щось стиснулося. Але, замість того, щоб нарешті розплакатися, вона неочікувано для себе розсміялася.
— Пружина, — проказала вона, намагаючись вирівняти дихання. — Прямо в сраку… Ніби мало нам тут всього… Ох!
Вона все сміялася й сміялася, не могла зупинитися. І поступово тривога на Степановому обличчі змінилася усмішкою, відтак несміливим хихотінням… І от вже він реготав разом із нею, як не робив уже дуже давно. Сльози текли в них по щоках, вони витирали їх долонями.
— А пам’ятаєш, як я вступив у гівно? — давлячись реготом, казав Степан. — Ох і добрий початок для нового життя! Ще й карти ці…
— І стара притрушена приперлася. Забирайтеся, каже, забирайтеся! Ніби нам є куди!
Минуло ще кілька хвилин, доки хвиля сміху відкотилася й у повній тиші вони застигли, обійнявшись. Степан злегка поцілував Мирку в лоба, і вона притулилася щокою до його грудей.
А потім старовинний настінний годинник пробив опівніч.
На горищі прямо над ними щось заворушилося, зашурхотіло, стеля заскрипіла під вагою чиїхось кроків.
— Ти теж це чуєш? — пошепки запитала Мирка.
Степан кивнув:
— Може, птах залетів чи кіт заліз.
Ніби у відповідь на його слова згори долинув приглушений спів — тужлива колискова під акомпанемент музичної скриньки. Легко можна було уявити, як там у темряві самотньо крутиться порцелянова балерина, нанизана на тонку залізну вісь, як метелик на голку.
— Або не кіт, — задумливо проказав Степан. — Піду гляну, що там.
— Із глузду з’їхав? Ти ніби жахастиків ніколи не дивився.
— Гаразд, — зітхнув, — маєш рацію. Із цим будинком правда щось не так. З усією цією ситуацією, з нами…
Він сів на дивані, схрестив руки на грудях і довго мовчав, щось обдумуючи. Потім проказав:
— От що ми зробимо. Завтра я відвезу тебе на кордон. У Польщі тобі дадуть притулок і матимеш якісь виплати. Ти заслуговуєш на краще, ніж оце, — він широким жестом обвів кімнату й у кінці захопив і себе, як частину незатишного зруйнованого світу. — Головне, що ти будеш у безпеці.