Заінтригована, Мирка розгорнула його на першій сторінці та почала читати.
Вчора пішла у засвіти моя мати. А це значить, що тепер моя черга піклуватися про Полуничку. Їй всього десять, тому скучати мені точно не доведеться. Їй буде десять, коли я зістарюся й хтось новий прийде мені на заміну. Родове дерево дасть нові плоди, розгалужиться й одного дня всохне, а Полуничка так і залишиться вічною дитиною.
Цю історію я пишу для неї.
Насправді Полуничку звуть Поля, Поліна Григорівна, і вона — моя двоюрідна бабця. Одного разу, коли їй було десять, вони з подругами пішли до лісу по цвіт папороті й не повернулися. У селі казали різне: хтось уважав, що дівчат задрав ведмідь, а хтось стверджував, що вони просто втекли до міста і їх, мовляв, навіть хтось бачив на швейній фабриці.
Хай би що там було, але прабаба моя не стала миритися з утратою дочки. Не знаю, які трави вона збирала, які закляття нашіптувала на повний місяць, а тільки за тиждень Полуничка повернулася додому — брудна, обірвана та мовчазна. А ще холодна, як сам сніг, і бліда.
Прабаба сподівалася, що невдовзі все стане, як раніше, але цього так і не сталося. Полуничка нічого не пам’ятала не тільки про те, що сталося в лісі, але й про власний дім, про батьків і сестер. І хай би як прадід натоплював у хаті, щоки її так і не торкнув рум’янець. Вона багато плакала й усього боялася, ніби опинилася в геть чужому місці серед незнайомців і не розуміє, як їй вибратися.
Із часом це, звісно, минулося. Полуничка призвичаїлася й знову почала називати мою прабабу мамою, перестала ховатися від сестер і навіть взяла на себе якісь обов’язки по господарству. Одна біда: варто було їй вийти з дому, вона знову все забувала й намагалася втекти до лісу. Так що випускати Полуничку перестали, пояснивши їй, що це шкодить її здоров’ю.
Мабуть, хтось із сусідів бачив, як її волоком тягли з лісу, поки вона пручалася, як дикий звір, тому що незабаром по селу поточилися чутки. Лише того, що Полуничка повернулася додому, коли інші дві дівчинки пропали безвісти, було вже достатньо, а те, що її ховали від односельців, тільки підігрівало цікавість. Нашу родину всі стали обходити стороною, прабабу відлучили від церкви, а дехто навіть казав, що вона продала душу дияволу.
Що ж, не виключено, що саме так воно й було.
А через певний час з’ясувалося, що Полуничка перестала дорослішати. Її сестри вже виросли й поїхали до міста — подалі від сільських шепотів за спиною, а Полуничці так само було десять. Ті, хто міг випадково бачити мою бабу через вікно, розповідали про все сусідам, а ті — своїм сусідам, і так далі. Невдовзі нас уже не просто обходили десятою дорогою, а починали хреститися, ледве забачивши.
Авторка змалювала у своєму щоденнику життя трьох поколінь власної родини. Одного дня для кожної із жінок наставала мить, коли вона повинна була прийняти свою долю й лишитися в домі доглядати за Полуничкою. І кожну із цих жінок у селі вважали відьмою. Їх боялися, їх ненавиділи, але, коли було треба, то приходили за допомогою в сутінках, намагаючись нікому не втрапити на очі та несучи в торбах продукти та все, чим вони могли заплатити.
Двоюрідна онука Полунички стала її четвертою опікункою та четвертою відьмою цього дому. Після смерті матері вона повернулася сюди з міста, де встигла закінчити медичний університет, і протрималася десять років, зносячи косі погляди, перемовляння за спиною та вимазані багном двері.
Судячи із записів, уривчастих і нечастих, одного дня в її житті з’явився чоловік. Кілька років він навідувався до неї потайки серед ночі та йшов, ледве на обрії з’являлися перші промені сонця. Він знав про Полуничку й навіть приносив їй гостинці, але вдень навіть не дивився в бік авторки щоденника, казав, що не може ризикувати своєю репутацією.
Поступово замітки сповнилися болем, розчаруванням і чорною тугою по тому, як все могло скластися інакше. Почерк став нерівним, наїжачився гачками та зазубринами. Слова наповзали одне на одне, ніби п’яні, то підносячи рядок угору, то падаючи в самий низ сторінки. А потім щоденник раптово обірвався, ледве зошит перевалив за половину — ніби в авторки більше не було сил його писати. Лише на останній сторінці синім чорнилом було виведено:
Я так і не наважилася сказати Полуничці про те, що їду. Я не справилася. Але я повинна поїхати, щоб на моє місце міг прийти хтось інший.