— Як гадаєш, вона ще там? — запитала Мирка.
Степан мовчки знизав плечима.
Коли й за п’ять хвилин нічого не відбулося, він ляснув долонями по колінах і рішучо випростався:
— Скоро вечір. Пора прикрашати ялинку.
Мирка зиркнула на чоловіка:
— А Полуничка?
— Семеро одного не чекають. Точніше, чекають, але не наполягають. У нас тут роботи непочатий край.
Із цими словами Степан вийшов із дому й за пару хвилин повернувся, тягнучи за собою припорошену снігом ялинку. Поки встановлювали її в кутку, гілля відтануло від пічного тепла, і кімнату наповнив густий запах хвої.
Мирка відкрила коробку з прикрасами та заходилася розвішувати — після того, як кулька опинялася на гілці, вона відходила на кілька кроків і прискіпливо оцінювала результат, стежачи за тим, щоб кольори прикрас були розподілені рівномірно.
Ялинка гарнішала на очах: у теплому передсутінковому світлі між гілками спалахували золоті та багряні іскри, кульки сяяли блискучими боками — такі тендітні й невагомі, ніби прибули сюди прямо з дитинства.
Спочатку Мирка раз по раз поглядала на фіранку біля шафи, очікуючи, чи не вийде Полуничка, але потім так захопилася, що здригнулася від несподіванки, коли хтось торкнувся її спини.
— Дуже смішно, — сказала вона Степанові й уже збиралася додати якесь міцне слівце, коли усвідомила, що Степан-то ось стоїть із того боку ялинки, і аж ніяк не в неї за спиною.
Степан визирнув між гілками.
— Що там таке?
Мирка не відповіла. Вона повільно обернулася й заклякла на місці, ніби скам’яніла.
Полуничка стояла так близько, що можна було відчути шкірою її дихання. Широко розплющивши очі, вона дивилася на ялинку.
— Як гарно!
Степан підморгнув їй, наче й не було нічого:
— Хочеш допомогти прикрашати?
Полуничка зробила крок уперед, і він, усміхнувшись, простягнув їй велику червону кульку на ниточці. Дівчинка вихопила кульку в нього з рук так швидко, ніби боялася, що той може передумати, і повісила її на ялинку — криво й геть не в тому місці, де їй годилося б бути. Потім скупчила поряд другу й третю, створивши таким чином затор із кульок: наче одна потрапила в аварію, а решта зупинилися поруч, щоб як слід усе роздивитися. Верхів’я ялинки порожньо зеленіло десь далеко від місця пригоди.
Відступивши на крок, Полуничка задоволено кивнула:
— Пречудово.
Руки в Мирки зачухались від нервового бажання повернути гармонію в цей гармидер, але вона зупинила себе, з подивом усвідомивши, що їй зараз важливіше бачити радість в очах Полунички, ніж намагатися зробити все ідеально.
— У тебе класно вийшло, — сказала вона й несміливо, майже не дихаючи від хвилювання, поклала руку дівчинці на плече.
Та напружилася — долонею Мирка відчула, як закам’яніли її крижані м’язи, але тікати не стала. Тільки запитала:
— А цукерки на ялинку повісимо?
— Цукери… — задумливо повторила Мирка. — Ні, боюся, цукерок у нас нема.
— А яблука?
— І яблук нема.
Мирка мимоволі повела плечима, намагаючись скинути раптову згадку про те, що в них майже закінчилися ті нехитрі продукти, що вони взяли із собою в дорогу, а невдовзі почнуть закінчуватися й гроші. Але думка ця міцно вчепилася їй у загривок пазуристими лапами, адже тепер за нею стояв не тільки страх перед завтрашнім днем, але й пекучий сором за те, що вона не може виконати просте бажання дитини. Нехай і столітньої та трохи потойбічної.
Полуничка скорчила співчутливу гримасу й похитала головою.
— А ви зовсім не вмієте святкувати Різдво, так? Але це нічого, не страшно. У мене тут є…
Із цими словами вона підійшла до шафи, нахилилася й спритно підділа тонкими пальцями одну з дощок підлоги. Під нею виявився простір — не повноцінний підвал, але ніби величезна скриня, забита банками з тушонкою, крупами, консервованими овочами, сухарями та солодощами. Тут були цукерки, зефір і кукурудзяні палички, сушені фрукти та шоколад.
— Звідки все це? — здивувалася Мирка.
Полуничка знизала плечима:
— Дядя Володя мені приносить. Каже все ховати, щоб місцеві не розтягли. А це місце мені показала мама Агата, вона ховала там свої секретики.
— Твою маму звали Агата? — запитав Степан. — Яке незвичне ім’я…
— Останню маму — так. А до цього була мама Зіна й мама Стефанія. А ти? — вона обернулася до Мирки. — Як тебе звати?
— Мирослава.
— Мама Мирослава, — проспівала Полуничка. — Добре, мені подобається.
Мирка нічого не відповіла, але всередині в неї заворушилося нове, не знайоме ще тепло, змішане з густою тваринною ніжністю. Відчуття одночасно приємне й неприємне. Болісне, як перше кохання.