За мить залунало відчайдушне нявчання, і Доцент, тримаючи кота за карк, пішов до виходу. Той намагався вирватися, але безрезультатно. Якусь секунду Костя чітко бачив сіру морду, налякані очі та мокру пляму носа. Потім кіт голосно чхнув. З однієї ніздрі вискочила й повисла зеленувата шмаркля.
— Тьфу ти, зараза! — Доцент інстинктивно відвернувся, викидаючи кота за двері. — Пішов отсюди. Брись!
Коли почувся звук сповіщення з месенжера, Костя здригнувся і, діставши смартфон, глянув на екран. Ні, не вона. Чому ж мовчить, чому не на зв’язку? Ще мить стояв, слухаючи відгомін розмов і шум води в умивальнику, де Доцент саме мив руки. Потім, зітхнувши, почав нарізати ковбасу.
Епізод другий. Перевірка
Час: 18:23
Надворі заливисто загавкала Жучка, і вже за мить на ґанку хтось обстукував ноги від снігу. Почувся скрип вхідних дверей, голоси.
Їх зайшло двоє. В окулярах Банкір — зам командира роти — та рудуватий товстий старшина з якимось складним позивним.
Побачивши гостей, Костя застиг, ніби гіпсова скульптура. З ножем в одній руці та зі шматком ковбаси в іншій.
— Де старший на хаті? — запитав Банкір, оглядаючи стіл. — Давай усіх сюди.
— Зараз.
Та щойно хлопець повернувся в бік дверей, вийшов Сірий. Він лише нещодавно отримав звання молодшого сержанта, але фактично командиром цього відділення був завжди. Точніше — його оновленого складу. Зі старих лишився тільки Доцент, який ще пам’ятав Сірого звичайним солдатом. Недосвідченим, зеленим. Та навіть тоді він виділявся на тлі інших. Квадратне обличчя, приплюснутий ніс, щетина. Нагадував боксера. Здається, був навіть КМС із чогось. Із чого точно, ніхто не знав.
Побачивши гостей, Сірий свиснув у прочинені двері.
— Підйом! Всі на вихід!
Із глибини хати почулися невдоволені голоси, скрип ліжок і розкладачок, швидкі кроки по дерев’яній підлозі.
Один за одним виходили, стаючи півколом під стіною. Доцент із Лисим біля пічки. Іванич, Щасливчик та Інвалід — ближче до дверей. Сірий із Костею відійшли до столу, щоб усім вистачило місця. Майже вся «Сицилія». Щоб легше запам’ятовувати, назви позиціям давали яскраві, відомі. Столиці держав, гірські вершини, острови, регіони тощо. Для зручності так називали й підрозділ, закріплений за позицією, та хату, де вони мешкали.
— А де Койот? — запитав Банкір, поправляючи окуляри, коли всі зібралися на кухні.
— Він на «Техас» пішов, до своїх. Скоро повернеться.
— До яких своїх? Якщо з вами заходить на позиції, то він ваш. І байдуже, хто в нього на тій хаті лишився — кум, брат чи сват. Подзвоніть йому, щоб за п’ять хвилин був тут. Це ясно?
— Так, пане старший лейтенант. Ясно.
Костя, відчувши легкі нотки іронії в голосі, перевів погляд на Сірого. Той стояв із незворушним обличчям, схрестивши руки на грудях.
Скрипнули вхідні двері і кіт, проскочивши між ніг прибулих, забіг до хати. Доцент скривився.
— Тепер ближче до суті, — Банкір продовжив, заглядаючи по черзі кожному в обличчя. — Усі чули про заборону спиртних напоїв?
— Чули.
— Дивіться, щоб не було проблем. Учора вже двох із «Аляски» возили на задувку. Сивого й Одесу. Вийшли з позицій і не просихали кілька днів. І тепер на триста тисяч штрафують, а не на сто, як колись.
— Вітаха, — голос Сірого зазвучав новими нотками, — це все ми знаєм. Але давай по-людськи. Хлопці вчора з позицій вийшли. Зайобані. Сьогодні Новий рік. І якщо захочуть трохи випить — я і сам їм наллю.
На кілька секунд запала тиша. Старшина кахикнув.
— Ну добре, — Банкір урешті кивнув. — Але культурно. Під твою відповідальність, Сєрьога.
Епізод третій. Гільзи спогадів
Час: 19:36
Кухня кипіла голосами, теплом і запахами. Парувала каструля, шумів чайник, нарізка сиру та ковбаси, розкладена на великому тарелі, наповнювала приміщення передчуттям застілля. Доцент, викинувши кота надвір, трохи заспокоївся й тепер різав огірки на салат, Іванич викладав шпроти на бутерброди. Сивий, червонощокий, із чималим пивним животом, він уже давно не ходив на позиції. А оскільки проблеми із серцем і тиском ще не давали підстав для списання — числився в штатці водієм-механіком. Возив хлопців і лагодив ті роздовбані корита, які ще їздили.
Перевіривши картоплю на готовність, Костя похитав головою та поклав ложку. Хай ще повариться. Хлопці справлялися добре, тож вирішив ще раз подзвонити дружині. У передпокої, невеликій прибудові, що відмежовувала кухню й вихід у двір, було холодно, зате спокійно. Зазвичай її використовували як курилку, але зараз тут не було нікого. Знадвору почулося нявчання, і Костя прочинив двері. Шмаркля забіг усередину й, вдячно муркнувши, застрибнув на шафку для взуття.