— Носки ж візьми чисті.
— А, точно. — Зітхнувши, той повернув назад, до картонних коробок.
За мить зайшов Лисий. Взявши собі стільця, заходився вішати гірлянду. З вікна, по серванту й далі, на цвяшки, що стирчали зі стіни. Здається, на них колись давно висів килим.
Коли лампочки засвітилися, він, задоволено усміхаючись, обперся на одвірок, милуючись роботою.
— Лисий, то ти полагодив? — Сірий кивнув у бік гірлянди.
— Ну, — задоволено буркнув той.
— Гарно, молодець.
— Ну, — кивнув Лисий, продовжуючи усміхатись.
— Можеш, як захочеш.
— Угу.
Вже виставляючи із Сірим стіл на центр кімнати, Костя побачив, як із прочинених дверей кухні з’явилася котяча голова. Не помітивши небезпеки, Шмаркля проскочив усередину, сховавшись під шафою.
— Чого ти либишся, Равлик? — Сірий відійшов, оглядаючи положення стола. — Щось смішне побачив?
— Та ні. Нічого.
Епізод п’ятий. Нежданий гість
Час: 21:40
Доцент, матюкаючись, намагався дістати щось із-під шафи. Звідти чулося загрозливе нявчання.
— От падло! Поцарапав! — за мить підвівся, розглядаючи руку. — Ну все, тобі пизда. Равлик, неси швабру. І двері на кухні лиши відкритими.
Відчинивши двері навстіж, Костя взяв зі столу шматок ковбаси.
— Киць-киць, — покликав. — Іди сюди, ну.
Мабуть, відчувши марність спротиву, Шмаркля прожогом вибіг на кухню, а звідти в передпокій, ухопивши дорогою з підлоги шматок ковбаси.
— Ах ти бандіт! Куди побіг? Ми ще не закінчили…
Доцент, підвівшись із колін, погнався слідом. За мить, відхекуючись, повернувся.
— Даценко, ти чого його так не любиш? — запитав Сірий, розставляючи на столі пляшки з колою та соком. Алкоголь стояв унизу, щоб у разі чого можна було швидко сховати.
— Колишню нагадує. У тої теж кіт був. Таке ж противне, британець. Терпіти їх не можу… Все в шерсті, дивани обідрані. Ще й вона з ним нянчиться. Тільки шо — до ветеринара. А коли я з температурою 39 на роботі, то нічого… В кінці кінців поставив ультиматум: або я, або він.
— Ясно, — засміявся Сірий. — Конкуренцію ти програв. Жінкам головне що? Ласка, любов, увага… А якщо вже з тебе користі менше, ніж із кота було…
— Ой, іди ти… — відмахнувся Доцент.
— А ніби ж і не старий. Та не парся, знаю я одні таблетки…
Знадвору почувся гавкіт. Сірий випрямив спину, автоматично глянув на двері.
— Кого це вже знову несе? Койота?
— Зараз гляну. — Костя пішов до виходу.
За мить звідти почувся знайомий голос.
— Ні, це Коля, — Доцент видихнув. — Прийшов знову на пляшку просить.
Коля жив неподалік, був алкоголіком і відкрито визнавав це. Лисуватий, рябий, завжди у в’язаному светрі, який ніколи не прався, і коричневому осінньому пальті. Загалом поганого нічого він не робив, як і хорошого. Їздив на старому, іржавому велосипеді, навіть у дощ чи сніг. Десятки разів він забував десь чи губив свій транспорт, та потім завжди знаходив, як виявлялося, на тому ж місці. Єдиний плюс їздити на такій розвалині.
— Хлопці… — його тягучий, піддатий голос звучав м’яко, майже ніжно. — Хлопці, проходив мімо, дай, думаю, зайду, скажу спасіба… Ви, хлопці, маладці… Єслі би не ви… Ех…
— Ну все, провідав, давай до свіданія, — передразнив його суржик Іванич. — Іди, нам тут нема коли.
— А ви, бачу, готовитесь… — Коля окинув оком повний стіл наїдків. — А можна попробувать отой бутербродік? Цілий день нічо не їв…
— От ти зараза. Ну на вже, їж, — Іванич дав йому бутерброд і від гріха подалі поніс решту в зал, на святковий стіл. — Кость, приглянь тут за ним.
— Ммм… Вкусно. Спасіба. — Коля апетитно плямкав, жуючи. — Хлопці, єслі вам шось нада, то я можу достать. Все.
— Парочку Т-72 нам дістань і снарядів для арти. — Доцент прийшов переносити їжу з кухні в зал. — І піхоти ще. Швидко закінчується.
— Нє, ну я в плані провізії… Може, щось треба. Чи водки… З вас, як то кажуть, фінанси, з мене все остальне…
Якийсь час він стояв і тоскно дивився, як їжа потроху перебазовується в іншу кімнату. Потім зітхнув.
— А можна було б ще бутербродік? — запитав у Іванича, коли той з’явився на кухні.
— Ні, не можна. То на Новий рік.
— Так уже почті…
— Ну от коли буде, тоді.
— Я прийду, — Коля впевнено закивав головою.
— Куди прийду? — Доцент зупинився з мискою салату на вході в кухню. — Ет, ти бандіт. Ну ладно, чекай.
За мить прийшов, тримаючи гаманець у руках.
— На, держи, — протягнув Колі сотню. — Тіки іди вже, не заважай.