— Поняв, командір, — той відсалютував по-військовому. — Так шо вам треба доставить?
— Нічо не треба, іди собі.
— Молока хай принесе, — почувся голос Сірого з хати. — Буде до кави.
— Поняв, молоко. Буде здєлано.
— Іди вже.
Зачинивши вхідні двері на засув, Костя сів на ящик із-під БК й учергове набрав номер дружини. «Абонент поза зоною досяжності».
У месенжерах теж без відповідей, вона офлайн. Якийсь час хлопець сидів, дозволяючи холоду проникати все глибше під футболку, доки не почало трусити. Дрижаки прокочувалися тілом, як струм, зводячи до болю м’язи. Пригадалося, що так само трусило кілька днів тому, коли їхню позицію розбивали 120-мм снарядами. Сидів тоді, зіщулившись, у кутку бліндажа, а потужні удари з невеликим інтервалом падали згори. Далекий вихід, кілька секунд мертвої тиші, а за нею пронизливий, гострий свист. Від вибуху здригалася земля, а серце завмирало разом із повітрям у легенях. Близько, дуже близько. Але й на цей раз пронесло. Чекав наступного виходу, розглядаючи тонкі колоди, якими була накрита його нора. У цьому випадку з них не було жодної користі. Тільки розкопувати в разі чого важче.
Двері з кухні відчинилися й вийшов Лисий. Закуривши, кілька секунд уважно розглядав побратима.
— Що ти? — запитав. — Тужиш?
Костя мовчки кивнув.
— Давно дома не був?
— Давно.
Лисий відвернувся, випускаючи дим у протилежний куток передпокою. З кухні долинали веселі голоси, пахло їжею. Долаючи дрож, Костя підвівся й рушив до дверей.
— Хоч би й пішки пішов до них, — сказав тихо, не дивлячись на Лисого. — Аби тільки відпустили.
Епізод шостий. За перемогу
Час: 22:17
На столі не було вільного місця. Величезна миска із салатом, каструля з паруючою картоплею, смажене м’ясо та шкварки, бутерброди, нарізка з ковбаси та сиру, консервовані персики й ананаси, гори цукерок.
Стільців на всіх не вистачило, тож довелося підсунути одне з ліжок. Інвалід запропонував своє і тепер, задоволений, сидів, оглядаючи страви на столі.
— Ну що, може, вже будемо їсти? — Іванич поставив на стіл одну з пляшок. — Доки тепле.
— Та сідаєм, чого ждем, — Сірий підсунув стільця ближче. — А Койот прийшов? Хто йому звонив?
— Я, — Доцент саме насипав картоплю. — Сказав, що скоро буде.
Усі потроху розсілися. Інвалід їв, нахвалюючи, яке ж смачне, Лисий — мовчки й зосереджено. Щасливчик жував, паралельно гортаючи відео в смартфоні, Іванич наливав.
Знадвору почувся гавкіт Жучки, але швидко стих. Впізнала.
— Кость, піди впусти того шакала. — Сірий саме насипав собі салат. — Ти ж скраю сидиш.
За мить почулися кроки й веселий голос Койота. Кинувши куртку на своє ліжко, зайшов у зал. Рудуватий, зі щетиною та розкуйовдженим волоссям, він не виглядав на свої двадцять п’ять. Взагалі важко було визначити на око, скільки йому. Слідом пройшов Костя й сів за своє місце.
— Я, бачу, вчасно прийшов. — Койот захоплено оглянув стіл. — Вадюха, двигайся.
Щасливчик, не відриваючись від смартфона, посунувся.
— Чого так довго? — голос Сірого став різкішим, ніж зазвичай. — Мене тут вже Банкір за тебе виїбав. Наступний раз по шиї получиш.
— Вибач, Сєрьога, з пацанами заговорився. — Койот потягнувся до миски із салатом. — Ну ви тут і наготовили. Ресторан прямо.
— Тобі штрафну. І посуд потім помиєш з Інвалідом.
— Плюс-плюс.
— А мене чого на посуд? — Інвалід за звичкою зразу падав на мороз.
— Ти тут поговори мені! — Сірий поставив порожню чарку на стіл. — Ще й сніг підеш чистить.
— Ладно, ладно.
— Іванич, наливай.
— Зараз, крильце доїм. — За мить старий поклав кістку на тарілку й витер руки. — Костя, ти будеш?
— Буду.
— Ого, нічого собі, Равлик бухає. — Щасливчик аж відірвався від екрана. — Давно почав?
Костя щось буркнув у відповідь.
— Молодець, Равлик, трохи можна. — Іванич розлив по чарках коньяк. Цокаючись, руки з’єдналися за столом.
— Ну, за перемогу.
— За кінець війни.
— Хай уже швидше.
— Дай Бог.
Епізод сьомий. Білі хмарки диму
Час: 23:57
Костя дістав із банки шматок консервованого персика й поклав на тарілку. Він не пам’ятав, коли востаннє був такий п’яний. Навіть у сауні, на дні народження кума, було не так погано. Як тоді було, пригадати не вдавалося, але точно не так. Точно.
Предмети втрачали чіткість, голоси звучали ніби далека луна, рухи стали млявими й важкими. Коли почався відлік секунд, Костя повільно повернув голову в бік смартфона Сірого, на якому транслювався новорічний виступ президента. Три, дві, одна… Всі радісно загуділи, цокаючись чарками. Хлопець простягнув руку, дзенькнуло кілька разів. Якусь мить пороздивлявшись чарку, махом випив. Тіло неприємно звело й трухнуло. Але вже не так сильно, як на початку. Тепер ішло краще.