— Кхгмб! — пирхнув Серж. — Геріатрична Маланка. Божевільня номер вісім.
— Так, я попрошу! — розійшовся Борис. — Не хочеш, не роби. Хто тебе заставляє? Без тебе щедрувати будемо.
— Та ти шо. Щедрувальник мені знайшовся. А ну защедруй! Бодай одну пісню, ага! Давай, давай! Ось твоя сцена. Щедруй!
Борис швидко поклацав у мобільнику. І вже за мить почулися акорди піаніно, біти й приємні дівочі голоси: «Чи вдома-дома, пан господар, щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям, на здоров’я».
— Ось, прошу дуже, гурт «Правиця» — «Щедрівка»! Цією почнемо! — урочисто оголосив він. — А є ще «Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка!» Ну слухайте, це ж класика Леонтовича. Пропоную оцю брати на біс!
Борис розійшовся не на жарт.
— А закривати будемо… закривати будемо… О! «Ой, сивая та й зозуленька!» Точно.
Серж подивився на Бориса, як на божевільного.
— Бачу, до когось уже зозулька явно прилетіла, — буркнув Серж, розставляючи миски до холодильника.
Борис не зважав і сяяв, як новорічна ялинка.
— Залишилося знайти молодь і вперед!
— І добре б знайти того Мирона, — озвалася Цвіта, яка висловила бажання пити чай, тільки б не йти спати.
— Думаєш, він ще живий? — озвучила я те, про що подумала ще одразу за столом.
— А хтозна. Але знайти треба…
Тітка Мальва лягла спати. Коли баба Ганя прийшла на кухню, у нас уже повним ходом кипіла нарада. Ми утрьох і Цвіта четверта постановили, що мусимо виконати тітчині три бажання: відвезти її завтра до старої хати, влаштувати Маланку й водіння кози на селі й знайти Мирона. Інакше ходити нам нензами по цьому світу до кінця свого життя. Вирішили таки розпочати з пошуків Мирона, бо то була найтяжча задача.
— Ближні села по периметру — раз, два і три. Це якшо припустити, шо колись до клубу — через поле, через гай — пішки ходили, то оце наші основні геоточки, — Борис вивів карту села на екран свого мобільного.
— То шо ми мандрівним цирком шапіто зара хуторами й ближніми селами поїдем? Вибачте, перепрошуємо, знаємо, шо ви варите холодці, але нам треба конче, кров з носа, знайти Мирона такого-то, який триста літ тому назад приходив у село Ц. до клубу на танці й міг знатися з Мальвіною. Нормальні? Нас в дурку санітари заберуть. — На Сержа, очевидно, саме найшов ретроградний Меркурій, бо він тільки те й робив, що бурчав.
— Ну таке. Звучить трохи в стилі «піди туди, не знаю, куди, знайди того, не знаю, кого», — озвалася я.
— Ну, може, наберіть ту головиху вашу, вона ж мусить на оті різні з’їзди всія голів їздити? Може, вона по своїх каналах того Мирона проб’є? — запропонував Борис, розвертаючись до задумливої баби Гані.
— Ай, Борка, ну яка головиха, — баба Ганя махнула рукою, — буду людині перед святами голову морочити!
— Баб. Кажу, перестаньте боркати мені! — огризнувся Борис, ображений нівеляцією його шляхетного імени. — Ну вже скільки можна!
— Не буду, кажу, голову нікому морочити! Переб’ється без Мирона! — баба Ганя звучала дуже рішучо. — Вже, оно, темна ніч надворі!
А тоді щось у її погляді блиснуло, і вона встала зі стільця. Пройшлася від тумби до трюмо. Дістала з запраного квітчастого халата свого кнопочного мобільника, поправила хустку на голові і, набираючи пальцем комбінацію кнопок, цмакнула. Вже за кілька гудків ми всі почули:
— Чуєш, Семеновна, а оце діло одне до тебе є. З мене могорич!
Семеновна таки все порішала. Одразу після снідання наступного дня ми втрамбувалися в авто й повезли тітку Мальву до Мирона. Цвіта, вкрай невдоволена тим, що пропускає усе найцікавіше, суворо наказала мені спостерігати за всім на світі, а сама залишилася вдома ліпити з бабою Ганею вареники.
Вітер колихав сухе бадилля. Ми всі урочисто стояли край могили.
В атмосфері старого сільського кладовища мені здавалося, що безлисті дерева ростуть корінням угору, а кам’яні хрести підпирають сизе, порохняве небо. Тітка стояла — ні пари з вуст. У своєму анораку, тонких, коньячного кольору лайкрових пальчатках і чорних, абсолютно недоречних до погоди й місця окулярах від сонця, вона була схожа на багату вдову якогось італійського мафіозі. Запала мовчанка. Серж тулив до шиї комір куртки, відчайдушно прикриваючи своє адамове яблуко. Я стояла-хиталася, руки в кишенях, і жоден притянутий за вуха коментар чи слово не здавалося мені виправданим в епіцентрі цього кінематографічного, я навіть сказала б, сакрального моменту. На якусь мить мені здалося, що я вловлюю білий шум тітчиних думок, але ні, то був лише вітер.