– Тим краще, серце сильне.
– Вона не сильна… ще маленька.
Я стаю навколішки й уже плачу, не стримуючись, притискаючи долоні до мокрого обличчя.
– Вона помре, правда ж? Ми обидва це знаємо, у неї в голові повно крові.
– Аніхріна, Тімотео, ми не знаємо.
Він стає на коліно біля мене, бере мене під руки й сильно струшує та при цьому струшується сам.
– Зараз почнемо оперувати й побачимо. Я витягну гематому, дам мозку продих і побачимо, що буде. – Він піднімається. – Ти будеш разом зі мною, так?
Витираю собі носа й очі передпліччям, перш ніж піднятися. На щетині в мене залишається блискуча смужка слизу.
– Ні, я вже нічого не пам’ятаю в мозку, я тобі не помічник…
Альфредо пильно дивиться на мене своїм спокійним поглядом, він знає, що я брешу.
У ліфті ми більше не розмовляємо, дивимося вгору на номери поверхів, що підсвічуються по черзі. Розходимося без слів, навіть не доторкнувшись один до одного. Ще кілька кроків, і я вже сідаю в ординаторській. Альфредо готується. Подумки стежу за його рухами, за цим ритуалом, який я так добре знаю. Його руки поринають по самі лікті у великий умивальник з нержавійки, пальцями він дістає з паперової обгортки продезінфіковану губку, відчувається запах амонію. Одна медсестра подає йому рушник, а друга зав’язує халат. Незвичайне мовчання панує навкруги, мовчання людей, які щойно оніміли. Перед відчиненими дверима проходить санітар, якого я добре знаю, я перехоплюю його погляд, та він квапливо опускає очі на підлогу. Потім у дверях з’являється Ада. Вона так і не вийшла заміж, живе в одноповерховому будиночку з садом.
– Ми починаємо, ви впевнені, що не хочете бути присутнім?
– Так.
– Вам щось треба?
– Ні.
Вона киває, намагається всміхнутися.
– Зачекайте, Адо, – зупиняю я її.
Вона повертається:
– Слухаю вас, професоре.
– Якщо це станеться, нехай усі повиходять, та перш ніж іти по мене, видаліть їй з рота респіратор, познімайте крапельниці, заберіть усе, прикрийте частину… Поверніть її мені в пристойному вигляді.
Альфредо вже пройшов фільтраційну зону й увійшов в операційну з піднятими руками, до нього наблизився асистент, щоб надіти йому рукавички. Ти зараз уже під безтіньовою лампою. На мені лежить найжахливіший обов’язок: повідомити твоїй матері. Цього ранку вона відбула до Лондона, ти це знаєш, вона має взяти в когось інтерв’ю, здається, якогось міністра, тому перебувала в дуже збудженому стані. Її таксі рушило від під’їзду трохи раніше, ніж поїхала ти. Я чув, як ви про щось сперечалися у ванній кімнаті. У суботу ти повернулася надто пізно, десь о чверть на першу. Оці п’ятнадцять хвилин запізнення після узгодженого часу дуже її розізлили, вона не пробачає певних речей, зокрема коли не виконуються домовленості, це здається їй замахом на власний спокій. Вона любляча мати, проте ці суворі риси характеру захищають її, та, повір, і пригнічують також. Я знаю, що ти не робиш нічого недозволеного, ви зустрічаєтеся з друзями перед замкненою школою. Залишаєтеся там, щоб побалакати в темряві, на холоді, ховаючи пальці під стягнутими рукавам светрів, під великими графіті. Я завжди дозволяв тобі це робити, я тобі довіряю, довіряю й твоїм помилкам. Я знаю тебе такою, якою ти є вдома, у ті нечасті моменти, коли ми разом, проте я не знаю, яка ти з іншими. Я знаю, що в тебе добре серце й ти без залишку віддаєш його своїм друзям. І добре робиш, заради цього й варто жити. Але твоя мати так не думає, вона вважає, що ти мало вчишся, що ти марнуєш свою енергію і потім не надолужиш згаяне в навчанні.
Іноді ти зі своїми друзями, находившись по нашому кварталу, пірнаєш у паб на розі, у цю славнозвісну підвальну «кишку». Якось я зазирнув туди зверху, крізь одне з тих низеньких вікон, що виходять на хідник, і побачив, як ви смієтесь, обіймаєтеся, розчавлюєте недокурки в попільничці. Я був елегантним паном п’ятдесяти п’яти років, що прогулювався наодинці тієї ночі, а ви були там унизу, за цими маленькими віконцями з ґратками, де зупиняються собаки, щоб увібрати пахощі, ви були такі молоді й дружні. Ви чудові, Анджело, я хотів тобі це сказати. Чудові. Я підглядав за вами, майже стидаючись цього, з такою ж цікавістю, з якою старий дивився б на дитину, що розпаковує подарунок. Так, я бачив, як ви розпаковували життя там, унизу, у цьому задимленому барі.
Я вже поговорив зі своєю секретаркою. Їй вдалося зв’язатися з летовищем Гітроу. Ельзу там зустрінуть одразу в рукаві та відведуть до окремого приміщення, щоб розповісти їй про те, що сталося. Жахливо дізнаватися про таке в літаку з купою газет на колінах, ані про що не знаючи. Вона гадає, що з нами тут, унизу, усе гаразд, донечко, і я б хотів, щоб її політ ніколи не закінчувався, щоб він тривав безкінечно крізь усе небо світу. Можливо, вона дивиться на хмарку, одну з тих хмарок, що ледве прикривають сонце, іскристий промінь, який заглядає в невеличке віконце, щоб освітити її обличчя. Вона, напевно, читає статтю якогось колеги й коментує її, безшумно рухаючи губами. Я так добре знаю її мимовільну міміку, неначе кожна емоція на обличчі має свій мікроскопічний знак. Вона стільки разів була разом зі мною в літаку. Я вивчив зморшки в неї на шиї, маленьку складочку шкіри на підборідді, коли вона нахиляє голову при читанні; втомленість її очей, коли вона знімає окуляри й заплющує очі, поклавши голову на спинку крісла. Зараз стюардеса подає їй тацю зі сніданком, своєю досконалою англійською вона відмовиться від нього й попросить: «Just a black coffee»[2] та дочекається, доки запах фасованої їжі віддалиться від неї. Твоя мама завжди залишається на землі, навіть коли вона в небі. Зараз її обличчя повернуте до ілюмінатора, вона, можливо, опустила завісу: це – її півгодини відпочинку. Вона, певно, думає про всі ті подорожі, які має здійснити, без жодного сумніву, захоче ще сьогодні заїхати в центр щось купити. Останнього разу вона привезла тобі це чудове пончо, пам’ятаєш? Та, ні, вона, мабуть, ще дуже сердиться на тебе… Що вона подумає, коли працівниця летовища її зустрічатиме? Як у неї підкосяться ноги? З яким виразом обличчя вона дивитиметься на пасажирів різноманітних міжнародних рейсів, що проходитимуть повз неї? З яким жахом? Знаєш, Анджело, вона постарішає, стане дуже старою. Вона тебе так любить. Вона сучасна, розвинута жінка, їй так подобається спілкування, вона стільки знає, та не знає болю, гадає, що знає його, та не знає. Вона там нагорі, у небі, і ще не знає, що тут, унизу. Страждання оселилося в грудях, там де й грудей уже немає. Є діра, яка затягує в себе все з шаленою швидкістю, немов вир, затягує коробки, сукні, світлини, прокладки, фломастери, компакт-диски, запахи, дні народження, тіток, нарукавники для плавання, пелюшки. Геть усе. На цьому летовищі їй доведеться все це з себе вишкребти. Вона залишиться на безлюдній площі свого життя, з порожньою торбою через плече. Можливо, вона побіжить до скляної стіни, звідки можна побачити, як вирушають літаки, почне битися об цю стіну, яка закриває небо, немов тварина, яку збила з ніг злива.