Я розглядав сцену народження Христа розчаровано, як турист, що заходить у сандаліях і шортах, щоб сховатися від спеки, і з цікавістю дивиться на це пропахле ладаном місце молитви під докірливим поглядом старої лицемірки із зігнутою спиною, яка сидить на першій лаві, найближчій до вівтаря. А тут і насправді за колоною стоїть навколішках якась жінка. У церкві завжди можна побачити жінку, що стоїть навколішках. Я бачу підошви її черевиків, і мені здається, що це моя мати. Вона була віруючою, а батько все життя забороняв їй ходити до церкви. Щоб не дратувати чоловіка, вона звикла молитися в тиші. Мама вдавала, що читає, дивилася в якусь книжку, але при цьому забувала перегортати сторінки. Лише наприкінці їхнього спільного життя, коли батько був відсутнім усе частіше, вона знов насмілилася туди ходити. У години, коли не було меси, мама заходила в сучасну церкву того кварталу, до якого ставилася з презирством. Вона падала навколішки за окремою лавкою біля кропильниці та дверей, звідки долинав шум, майже не вважаючи себе гідною цього святого місця. Підошви черевиків цієї жінки були такими ж, як і в моєї мами. Підошви людини, що стала на коліна, відірвалася від землі й молиться. Італія теж була віруючою. У її спальні на стіні висіло одне розп’яття серед дерев’яних чоток з великими кульками, а ще маленьке срібне розп’яття на шиї, яке вона смоктала, коли сумувала. Можливо, зараз вона теж зайшла в церкву попросити пробачення перед статуєю. Цікаво, як вона провела цей різдвяний день. Я уявляв собі, як вона в півтемряві, у своєму неопалюваному будинку, дістає з коробки панетоне[13], ось він лежить серед крихіток на цератовій скатертині, її рука відрізає шматок і відправляє його до рота. Може, перед нею теж стоїть вертеп, пластмасовий монолітний вертеп, що продається у великих магазинах.
Потім я про це забув. А коли забув, життя почало робити мені приємні сюрпризи. У лютому я став завідувачем відділення. Це була давно очікувана подія. Я на це заслуговував, у цій лікарні я пропрацював сімнадцять років. Починав асистентом, потім став ординатором, відтак старшим ординатором. Тепер я вже керував. Разом з іншими я перебував в ейфорії, насамперед з твоєю мамою, а також з колегами, які організували бенкет на мою честь. Це підвищення увінчало мою кар’єру, але й обмежувало її. Я змушений був назавжди покинути мрію поїхати до якоїсь відсталої країни, де мій фах міг би нарешті стати таким, яким я уявляв його собі в дитинстві: з постійно напруженим графіком роботи, місіонерством. Далеко від повільної сонливої рутини цієї багатої й водночас погано керованої лікарні, з простроченими медикаментами, де обладнання старіє ще до того, як його розпакують. Де все відбувається неначе в уповільненому кіно, а найжвавіша річ – це миша, яка бігає в кухні й змушує репетувати кухарок. Кожен із нас, Анджело, мріє про щось таке, що змінить ритм нашого звичного життя. Ти мрієш про це, сидячи на дивані, розслабившись серед того комфорту, який щодня дарує тобі життя. Зненацька під впливом якоїсь смішної бунтарської ідеї ти починаєш шукати кістку тієї людини, якою тобі хотілося б стати. Проте, на наше щастя, тебе оточує надто щільний шар жиру, що добре захищає тебе від гострих кутів, а також усіляких дурниць, які ти час від часу собі говориш.
Після того, як головний лікар привітав мене з новою посадою, я нарешті залишився сам. Їдучи додому в автомобілі, я розмірковував над цією зміною, над тим, як життя само налагоджується. І мені здалося, що навіть це підвищення було явним знаком у графіку, який мені накреслила доля. Я знову подумав про останні місяці сум’яття в моїх сердечних справах як про своєрідний суботній рік, період суцільного відпочинку, який моє серце дозволило собі, з огляду на новий цикл відповідальності, що чекав на мене. Я знову почувався сильним. І якщо щось жахливе й відбулося, то воно тепер літало в мене за спиною, немов стара газета від вітру на морському узбережжі наприкінці літа.
А тим часом тобі все важче ставало рухатися в череві твоєї мами. Її живіт був уже таким великим, що висувався з-під одягу, немов трофей, її пупок нагадував умбон[14] на щиті давньоримських гладіаторів. Ельзі залишалося тебе носити ще трохи менше місяця. Їй було все важче дихати. Після вечері я клав свою руку на низ її живота й починав легенько масажувати. Вона мало спала, коли лягала, здавалося, що ти прокидаєшся. Дуже часто, прокидаючись уночі, я заставав її мовчазною, несплячою й зануреною у власні думки. Вона лежала, не заплющуючи очей, на тому верстаті бажань, з якого ти невдовзі повинна була вийти. Я не відводив від неї погляду в сутінках, але не насмілювався потурбувати, відчував, що їй хотілося побути самій. Коли ми прогулювалися, вона спиралася на мою руку, її постать стала незграбною й громіздкою, я милувався, дивлячись на її віддзеркалення в якій-небудь вітрині. Мене розчулювали і манери, і впертість, що ніколи її не полишала. При такій зміні фізичного стану її пихатість здавалася смішною. Вона хотіла продемонструвати мені, що могла чудово все робити й без мене, тож вела значно рухливіший спосіб життя, ніж це рекомендувалося в її стані. Ельза приділяла багато уваги своєму одягу й ніколи не купувала речей у магазинах для майбутніх мам, яких вона терпіти не могла. Шкіра в неї стала блискучою, а погляд яснішим. І вона так само продовжувала змагатися в елегантності з іншими жінками.
14
Умбон – металева накладка півсферичної або конічної форми на щиті, яка давала додатковий захист від ударів.