— Здоров, — привітався Адріан.
— Здоров. — Марк кинув боязкий погляд на дев’ятикласника, відзначивши, що той зирить немовби крізь нього.
— Що робиш?
— Чекаю на початок уроків.
— Уже ж був дзвінок.
— У нас сьогодні немає першого, — сплюнувши під ноги, кинув Орест. Мрозович був невисоким, як Марк, і таким худим, що шкіра на прищавому обличчі аж світилася, а долоні нагадували щурячі лапки. Мішкуватий зимовий одяг мовби заковтував його. Орест слухав важку музику, погано вчився та був єдиним із 8-А, хто так і не припинив чіплятися до Марка за першої-ліпшої нагоди.
— А. — Через лоб, над подряпиною, пролягла зморшка. Адріана бентежив насичений зелений колір Маркових очей, він намагався збагнути, якого дідька цей товстозадий шкет із 8-А припхався на годину раніше та пасе всіх, хто заходить до школи. Що більше ймовірних причин зринало в голові, то більше Адріан жалкував, що наважився на цю розмову.
— Чого тобі? — ховаючи переляк, Марк намагався говорити виклично, проте голос зрадливо ламався та тремтів.
— Хотів спитати, це правда? Ти з нею бачився? — слова наче вмирали перед тим, як вилетіти з рота. — Ну, перед тим, як вона стрибнула?
— Так.
— Щось казав?
Марк зціпив зуби так, що на округлих вилицях виступили жовна.
(ти куди?)
(нагору)
(добре)
Що їм до того, про що вони говорили? Невже це що-небудь змінить? Невже є слова, якими можна виправдати безглуздість Юлиної смерті, полегшити страждання близьких, слова, почувши які, її батьки витруть сльози, похитають головами та скажуть: «А, тепер інша річ, тепер усе зрозуміло». Пожираючи очима Адріана та хлопців, що переминалися за його спиною, Марк дратувався й тому мав вигляд значно старшого. А може, вони справді такі тупі, що вважають, начебто Гришиній за хвилину до смерті відкрилася якась вселенська істина, і вона поділилася нею з однокласником, якого майже не знала?
— Так. Казав.
— І що?
— Нічого. Я запитав, куди вона йде.
— А вона?
— Відповіла, що нагору.
— Нагору… — Адріан поворушив губами, неначе пробуючи, яке воно на смак: останнє слово перед смертю. — І все?
— Ага.
Запитувати про Тоху Шпакевича він не наважився. Мовчки викрутив кермо та покотив велик до шкільного входу. Олег, Єгор та Орест подріботіли слідом, останній вискочив наперед і відчинив перед Адріаном двері. Дев’ятикласник переїхав через поріг переднім колесом, а тоді повернув голову.
— Блядь, малий, ти стрьомний! — Він говорив голосно, щоби Марк почув, але звучав так, наче щойно отримав копняка під зад. — Ні, я тобі серйозно кажу, ти, на хер, стрьомний. І ти із цим краще зав’язуй.
«Зав’язуй із чим?» — подумав Марк.
Орест ступнею притримував двері, поки решта заходили. Марк розглядав металевий ланцюжок із кулоном «Asking Alexandria» у формі гітарного медіатора на його шиї.
— Не дивись на мене, — зашипів однокласник. Марковими грудьми інстинктивно здійнялася хвиля холоду, разом з тим щось утримало його від того, щоб опустити очі. Орест спершу отетерів від такої зухвалості, проте за секунду пополотнів, зіщулився під поглядом. — Бля, я сказав, не дивись! — і зник за шкільними дверима.
6
Have you ever talked to someone,
And you feel you know what’s coming next?
Наступної п’ятниці, 4 березня, Маркові виповнилося чотирнадцять. Вітати хлопця почали ще в ліжку, розбудивши на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай. Поки він тер очі й сонно посміхався, Яна з Віктором вручили синові Hous’івський світшот із велетенським зображенням черепа на грудях і написом «NO REGRETS: LIVE YOUNG, DIE FAST[7]», який іще тиждень тому навідріз відмовилися купувати. Після них прийшов Арсен і подарував онукові книгу Браяна Ґріна «Структура космосу. Простір, час і текстура реальності». Книгу Марк відклав, а у світшоті того самого дня пішов до школи.
6
Ти колись розмовляв із кимось, / почуваючись так, ніби знаєш, що він скаже далі? (