Марк дивився на неї широко розплющеними очима й ловив кожне слово. Єхидна посмішка давно щезла, губи — геть як у діда — злипалися в ледь видиму рожеву риску. А Соня дивилася на хлопця.
— Ну що, спробуєш?
«Ти ненормальна, ти… бляха…»
— Ага.
— Усе зрозумів?
— Так.
Марк удруге натиснув кнопку виклику ліфта, вступив до кабіни, розвернувся. Соня стояла навпроти. Чверть хвилини вони мовчки дивились один на одного.
— Уперед, — зрештою промовила дівчина.
Марк натиснув «четвірку». Останнє, що він побачив перед тим, як двері зачинилися, було її обличчя — все ще бліде, неначе щойно видерте із землі коріння. А потім, коли ліфт рушив угору, з-за дверей долинув напружений, заледве не благальний голос:
— Обернися спиною на п’ятому! І після того, що б не трапилося: не озирайся і мовчи!
13
Четвертий поверх зяяв пусткою. Марк не вистромлювався з ліфта. Лише трохи почекав, отупіло розглядаючи щиток із лічильниками електроенергії на стіні навпроти, а потому натиснув «двійку».
«Що я роблю?.. Навіщо це?..»
На другому поверсі — так само порожньо. Двері прогуркотіли, і ліфт поїхав на шостий.
У коридорі шостого поверху не виявилося світла, і Марк мусив напружитися, щоб приглушити зойк, який рвався крізь горлянку. Він раптово зрозумів, що його нерви натягнуті до дзенькоту. Хлопець похапцем натиснув «двійку» та поїхав донизу.
По-справжньому страшно стало, коли кабіна із другого поверху почала підніматися на восьмий. Тієї миті Марк повністю осягнув сутність сказаного Сонею: якби ти повірив, ти б запитав, як повернутися.
(як звідти повернутися?)
Хлопець спробував уявити, що вона зараз робить. Чекає на першому поверсі? Пішки піднімається до себе на дев’ятий? Дурня якась! Невже вона не розуміє: якщо він проїде всі ці поверхи й у результаті нічого не станеться, то лише глузуватиме з неї. Марк пригадав обличчя дівчини: вона не насміхалася з нього й однозначно не очікувала на насмішки над собою. Соня вірила в те, що розповідала.
Страх ковзнув стінками грудної клітини, забився, наче пташка у клітці.
Ліфт досягнув восьмого поверху, двері відчинилися, і Марк відсахнувся, вдарившись спиною об стіну кабіни. Та вже наступної миті тіло залило відчуття полегшення. У коридорі, за дверима ліфта, загорнувшись у кошлатий махровий халат кремового кольору, стояв Арсен.
— Марку?
— Діду?
Кількасекундна мовчанка. Марка тіпало від холоду та переляку. Хлопцю кортіло кинутися вперед й затиснути діда в обіймах, але він знав, що Арсен фізично неспроможний обійматися. Хлопець лише ковтнув слину та винувато кліпнув. Арсен не кліпав і зрештою, ледь вигнувши брову, озвався:
— Я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт у нашому під’їзді?
Виходячи з квартири, Марк так і не вирішив, що говоритиме, коли його заскочать, тож зараз, бачачи діда перед собою, не вигадав нічого кращого, крім ляпнути:
— Ні, не можеш.
А тоді, збагнувши, як по-дурному прозвучала відповідь, пирснув.
На Арсеновім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, він тільки нахилив голову та безбарвним тоном проказав:
— Зрозумів.
Марк посерйознішав.
— Діду, тут таке… я просто не… ми типу це, ну…
«Ми?» — подумав Арсен. Потому відступив від ліфта й махнув рукою в бік квартири.
— Шуруй у ліжко. Завтра зранку поговоримо.
Утягнувши голову, хлопець прошмигнув до своєї кімнати, мигцем скинув футболку та джинси й пірнув під ковдру. Серце калатало, втім, Марк мусив закусити ковдру, щоб не розреготатися.
(я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт?)
(ні, не можеш)
Арсен не квапився повертатися до спальні. Не вмикаючи світла, зайшов до кухні, відкрив холодильник, дістав пакет із томатним соком, налив півсклянки. Потому повернувся до вхідних дверей і, зробивши ковток, став чекати. За хвилину з горища долинуло розмірене гудіння електричного двигуна — ліфт почав опускатися. Кабіна зупинилась на першому поверсі й за мить посунула назад. Арсен відчинив двері квартири та, не переступаючи поріг, вистромив голову — так, щоби бачити цифрове табло над ліфтовими дверима, на якому, блимаючи, змінювалися зелені цифри: 5… 6… 7… 8… Ліфт зупинився на дев’ятому.