Через кілька днів, добре підвипивши з батьком, знову пішов до клубу, але до мене ніхто не підійшов. Галка Митрусева зробила вигляд, що мене не помітила. Молодь лузала насіння, час від часу поглядала в мою сторону і посміхалася.
Спочатку не зрозумів, що до чого. Чому так різко все змінилося. Але коли почув у кутку вимовлене пошепки «зек», все стало ясно.
По селу пішов поголос, де я «плавав». Молодь стала дивитися на мене з побоюванням. А деякі з неприхованою іронією.
Ванька Онилкин, якого я пам'ятав ще маленьким, при зустрічі зі мною єхидно посміхнувся і запитав:
— Якими морями ви плавали, дядь Валера?
— Дай Боже, щоб тобі не довелося побувати там, де мені. Дуже суворі моря.
Ванька замовк і більше нічого у мене не питав.
Після цього мені соромно стало ходити до клуба. Витримувати скептичні погляди в свою сторону. Кого? Безвусих сопляков і самовдоволених дівчаток.
Повністю віддався роботі по дому. Підремонтували з батьком сарай для худоби. Він давно приготував дошки, але руки ніяк не доходили.
В один із днів вирішив виконати прохання Івана Чуба. Взяв квиток і поїхав у Миргород. Сім'я Івана жила в окремому будинку на околиці міста. На мій стук у хвіртку, вийшла Іра. Зупинилася на мить, потім кинулася мене обнімати. Примовляла:
— Нарешті ти отримав довгоочікувану свободу. Раді тебе бачити в нашій рідній Україні.
Жінка завела мене в добротний дубовий будинок, в найбільшій кімнаті прямо на столі стояв портрет в рамочці. Я впізнав у ньому свого друга. Був він у солдатській формі. Видно, знімок був зроблений в армії. З чорною чуприною на мене дивилася вперте лице механізатора. Ще не було зморшок біля очей, ще виднівся пушок ніколи не голених вусів.
Іра показала кімнати та допоміжні приміщення і сказала:
— Це все він. Чоловік, батько і просто чудова людина.
Коли ми випили по стопці самогону, я дістав подарунок Івана, передав жінці. Вона швидко розгорнула і не могла намилуватися ондатровими шкурками.
— Ну й чоловік. І дітям і онукам шапки зшиємо. Вистачить на кілька років. Розкажи, як він там влаштувався.
Я не став нічого приховувати. Розповів всю правду. Що Іван пристав у прийми до казашки Гульнари — надійної, люблячої його жінки.
— Навіть так! — Ірина випустила шматочок ковбаси, який тримала в руці.
— Не засуджуй його. Інакше він би не вижив. Навіть деревам, навіть рослинам потрібні коріння, які б пов'язували їх з землею. Інакше вони засохнуть.
Розповів про декілька спроб Івана покінчити з собою, що нам удвох довелося посидіти в карцері, щоб він не вчинив непоправного: не покінчив з собою.
— Йому нікуди подітися. Якщо засуджувати, то треба мене, що побоялась труднощів, не поїхала до коханого чоловіка.
Ірина заплакала і сказала:
— Нехай вони будуть щасливі. Я кожен день проливаю сльози, але вчинити по-іншому не могла. Як згадаю сіру будівлю політичного ізолятора, все у мені перевертається. За тиждень відбувається кілька вбивств. Це теж в мою голову не вкладається. Я б боялася ходити по вулицях. А любов на снігу, а тріскучі сибірські морози… До всього цього я б не змогла звикнути.
Сльози потекли по щоках жінки. Вона розридалася. Коли трохи заспокоїлася, промовила:
— Він назавжди залишиться для нашої сім'ї і чоловіком, і батьком, і дідом. Він для нас все. Одним словом, глава сім'ї. І заміж я не збираюся виходити. У мене є чоловік. Він залишиться моїм чоловіком. Навіть, якщо ми офіційно розлучимося.
24.06.1952 рік
Так пролетів незабутній місяць. Батьки жили дуже бідно. Зарплати не отримували. Крутилися за рахунок підсобного господарства. Я їх не обтяжував. Нічого не вимагав. В їжі був скромний.
Але батьки все частіше стали запитливо поглядати на мене. Я кілька разів зустрічався з головою колгоспу. Він весь час заводив розмову про роботу. Чоловічих рук, мовляв, не вистачає. Одного разу мене викликали у правління колгоспу. Голова запитав:
— Відпочив?
— З батьком наводимо порядок вдома, — відповів йому.
— Пора за справжню роботу братися.
Він подумав трохи. Ймовірно, як краще мені запропонувати. Потім виголосив з розстановкою.
— У нас руки скрізь потрібні. Скотарьом на третю ферму підеш? Недалеко від вас. І розпорядок дня там хороший. Вважай, по-домашньому будеш працювати.
Обіцяв подумати. Коли мої батьки почули про пропозицію голови, вони в один голос заявили:
— Тікай у місто, поки тебе тут не захомутали. А то за паличку будеш працювати цілодобово.