— Я ж за вас болію душею! Зрозумій! Завтра Самуель матиме великі кухлі молока з-під корови і білий хліб, а в тебе на столі буде добрий шмат яловичини, картопля, масло, кава… Розлучатися важко, та це ж тільки до весни! Зацвітуть яблуні в нашому саду, і я знову буду з вами. Я зустріну вас — веселих, здорових, квітучих, мов наші яблуні!..
Фредеріка ще раз схлипнула і замовкла.
— Спати час, Бен…
Більше вони ні про що не говорили. Та Бенджемін знав, що вона згодна.
А на другий день, попрощавшись з дружиною і синам, він уже летів на пасажирському літаку в Гренландію.
Сіро-зелена пелена Атлантичного океану змінилась полярними картинами півночі. Крижана пустеля з розкиданими по ній де-не-де гірськими вершинами… Часом літак пролітав низько над землею, і тоді видно було господарів цих пустинних місць — білих ведмедів. Побачивши літаки, вони перелякано зводилися на диби, простягаючи вгору лапи, немов просили пощади, а потім з несподіваною швидкістю кидались тікати.
Джонсон мимохіть усміхнувся їм, позаздрив суворому, але вільному їхньому життю.
Вдалині показались покрівлі підземних будівель і аеродром.
— Прилетіли.
Дальші події розгорталися просто блискавично.
Джонсона запросили в контору «Консерваторіуму», записали його прізвище, адресу і начепили на руку браслет з номером.
Потім спустили в підземні приміщення.
Підйомна машина летіла вниз з запаморочливою швидкістю, пересікаючи ряд горизонтальних шахт. Температура поступово підвищувалась. У верхніх шахтах вона була значно нижче нуля, тоді як унизу піднімалась до десяти градусів.
Машина несподівано зупинилась.
Джонсон ввійшов у яскраво освітлену кімнату, серед якої він побачив площадку з чотирма металевими тросами, що спускалися з широкого отвору в стелі. На площадці стояло низьке ліжко, застелене білим простиралом. Джонсона переодягли в легкий халат і звеліли лягти в ліжко. На обличчя наділи маску і наказали дихати якимись парами.
— Можна! — почув він голос лікаря.
І в ту ж хвилину площадка з його ліжком почала підніматися вгору. Скоро Джонсон змерз і відчув, що холод дужчає. Нарешті холод став нестерпним. Джонсон намагався крикнути, зійти з площадки, але тіло його мов скам'яніло… У голові стало паморочитись. Потім він враз відчув, як приємна теплінь розливається по тілу. Та це був обман почуттів, якого зазнають усі замерзаючі: останнім зусиллям організм піднімає температуру тіла перед тим, як віддати все тепло холодному простору. В цей короткий час думки Джонсона запрацювали блискавично і чітко. Це були навіть не думки, а яскраві образи. Він бачив свій сад у золотому промінні сонця, яблуні, вкриті пухнастими білими квітами, жовту доріжку, по якій біжить йому назустріч його маленький Самуель, а слідом за ним усміхаючись іде юна, червонощока, білява Фредеріка…
Потім усе почало меркнути, і Джонсон остаточно знепритомнів.
Через якусь мить свідомість повернулася до нього, і він розплющив очі.
Перед ним, нахилившись, сидів юнак:
— Як ви себе почуваєте, Джонсон? — спитав він, усміхаючись.
— Дякую, невелика слабість у тілі, а взагалі непогано! — відповів Джонсон, оглядаючись навкруги. Він лежав у білій, яскраво освітленій кімнаті.
— Підкріпіться склянкою вина і бульйоном, а потім — в дорогу!
— Дозвольте, лікарю, а як же з анабіозом? Він не вдався чи на шахтах спішно стали потрібні робітники?
Юнак усміхнувся.
— Я не лікар. Будьмо знайомі. Моє прізвище Крукс, — і він подав Джонсону руку. — Анабіоз пройшов успішно, ми про це ще встигнемо поговорити. Нас чекає літак.
Джонсон, дивуючись, що з анабіозом так скоро покінчено, швидко одягся і піднявся з Круксом на поверхню.
«А Фредеріка проплакала, мабуть, усю ніч», — думав він і радісно усміхався, згадуючи про скору зустріч.
Біля входу в підземелля стояв великий пасажирський літак. Навкруги розстилалася вічна крижана пустеля. Була ніч. Північне сяйво снопами ніжного барвистого проміння краяло небо на мінливі смуги.
Джонсон, уже в теплій шубі, з задоволенням дихав чистим морозним повітрям.
— Я відвезу вас додому! — сказав Крукс, допомагаючи Джонсону піднятися по сходах у кабіну.
Літак швидко знявся в повітря.
Джонсон знову побачив пересічену місцевість, ті самі зледенілі кратери, що з'являлися час від часу на шляху, мов степові могили, і тих самих ведмедів, яким він так недавно заздрив. Ось і древні сиві хвилі Атлантичного океану. Ще трохи — і на горизонті, в сизому тумані, показались береги Англії.