Хлопець погодився, що так буде найкраще. Потім вони почали згадувати спільних знайомих, але їх виявилось небагато. Тим часом їхні батьки набалакались, і всі пішли додому.
Уночі Турб’єрнові приснився Сульбакен. Там паслося багато білих ягнят, а між ними ходила білява дівчинка з червоною стрічкою на шапочці. Вони з Інгрід щодня заводили мову про свої майбутні відвідини Сульбакена. У своїй уяві вони вже пасли й доглядали стільки ягнят і поросят, що не могли дати з ними ладу. І ніяк не могли збагнути, чому їм не дозволяють піти на Сульбакен.
— Аякже, так зразу й бігти, тому що вас запросила дитина, — казала мати. — Ви чули, щоб хтось так робив?
— Почекай до неділі, тоді побачимо, — втішав сестру Турб’єрн.
Настала неділя.
— Ти великий хвалько, а ще кажеш неправду й лаєшся, — мовила йому Сюневе. — І тобі не дозволять ходити до нас, поки ти не станеш кращий.
— Хто тобі казав таке? — вражено спитав Турб’єрн.
— Мама.
Інгрід не могла дочекатися, поки Турб’єрн вернеться з церкви. Він розповів про все їй і матері.
— От бачиш! — сказала мати.
Інгрід промовчала. Але після цього вони обидві спиняли його, коли він починав лаятись або хвалитися. А якось вони з Інгрід навіть затіяли бійку через те, що не могли дійти згоди, лайливий чи ні вислів «собача віра», і сестрі добре перепало від Турб’єрна. А потім він цілий день проказував цей вислів до речі й не до речі. Ввечері Турб’єрна почув батько.
— Зараз буде тобі собача віра! — сказав він і дав синові такого ляпаса, що той аж упав.
Турб’єрнові було соромно перед Інгрід, але за хвилину вона сама підійшла й погладила його по щоці.
Минуло кілька місяців, і нарешті діти пішли до Сульбакена. Потім Сюневе прийшла до них, а Турб’єрн з Інгрід знову побували в неї, і відтоді вони почали часто зустрічатися. Турб’єрн і Сюневе навчалися в одній школі і змагались між собою. Проте хлопець був здібніший і став таким добрим учнем, що пастор звернув на нього увагу. Зате Інгрід училась гірше, і вони обоє їй допомагали. Скоро Інгрід і Сюневе стали нерозлучні, їх навіть почали прозивати білими куріпками, бо вони завжди ходили разом і обидві мали дуже русяві коси.
Бувало, що Сюневе сердилася на Турб’єрна, бо через свою запальну вдачу він ледь що затівав бійку. Тоді Інгрід мирила їх, і вони залишались друзями. Та коли про бійку дізнавалася мати Сюневе, то не дозволяла хлопцеві приходити на Сульбакен тиждень або й два. Сему-нові про це ніколи не казали.
— Він надто суворий до хлопця, — боронила сина Інгеб’єрг і наказувала всім мовчати.
Коли діти підросли, то всі троє покращали, кожне по-своєму. Сюневе стала високою стрункою дівчиною із золотавими косами, ніжним, прекрасним обличчям і спокійними блакитними очима. Розмовляючи з кимось, вона всміхалася, і люди казали, що її усмішка приносить щастя. Інгрід була нижча за неї, повніша, мала ще біліші коси й миле кругле личко. Турб’єрн був середнього зросту, але дуже гарної статури, темночубий, синьоокий, сильний, з різко окресленим обличчям. Запалившись, він, бувало, казав, що вміє читати й писати краще за вчителя і в долині не боїться нікого. «Крім батька», — додавав він подумки.
Турб’єрнові кортіло швидше конфірмуватися, але ніяк не виходило.
— Некомфірмований — ти ще дитина, і мені легше з тобою впоратися, — казав батько.
І так сталося, що Сюневе й Інгрід перші пішли до пастора. Сюневе також конфірмувалася пізно, їй уже минуло п’ятнадцять років.
— Ніхто не знає, коли він готовий дати обітницю богові,— завжди казала її мати; батько, Гутторм Сульбакен, погоджувався з нею.
Не дивно, що до них почали навідуватись сватальники: один — син господаря, про якого йшла дуже добра слава, а другий — їхній багатий сусід.
— Що ви надумали, вона ще навіть не конфірмувалась, — казала мати.
— Гм, треба, мабуть, уже послати її на конфірмацію, — додавав батько.
Та сама Сюневе нічого про це не знала.
Пасторова дружина й дочки так полюбили Сюневе, що часто запрошували її до себе в кімнату, коли вона приходила готуватися до конфірмації. Інгрід і Турб’єрн залишалися надворі серед інших учнів. Якось один із хлопців спитав його:
— Чому ти не пішов із нею? Ось побачиш, що її в тебе відіб’ють!
Хлопець дістав за свої слова синця під око, але відтоді товариші не поминали нагоди подражнити Турб’єрна його почуттями до Сюневе, і ніщо так не сердило його, як ті їхні жарти. Через це одного разу в лісі неподалік від пасторського дому дійшло до запеклої бійки. Турб’єрнові довелось змагатися з цілим гуртом хлопців. Дівчата пішли вперед, розборонити забіяк було нікому, і вони билися все завзятіше. Турб’єрн не хотів здаватись, а супротивників було багато, він захищався від них як тільки міг, про що свідчили потім синці від його ударів. Але причина бійки скоро виявилась, і в селі пішли розмови.