У цьому оповіданні Б. Б’єрнсон виводить два протилежні типи норвезьких селян. Одні з них, Гранлієни, що живуть на північному схилі гори, нагадують постаті з саги: вони мовчазні, в їхніх серцях жевріють небезпечні пристрасті, що тяжіють над ними, ніби прокляття. Сульбакени з південного боку гори належать до секти гаугіанців і живуть аскетичним життям, із щоденною думкою про кару на тому світі. Вони цураються життєвих насолод, віра їхня доходить до фанатизму. Сюневе, їхня дочка, підростаючи, дедалі чіткіше бачить суперечність між світом своїх батьків і тим, до якого прагне її серце. Зрештою, тільки Сюневе своїм коханням переборює впертість і нестримність Турб’єрна, яку марно намагається зломити суворістю його батько і яка мало не стала фатальною для хлопця. Образ Семуна, Турб’єрнового батька, який за своєю неприступністю і суворістю ховає добре, чуле серце, — один із найзворушли-віших у Б’єрнсонових оповіданнях. Він сам гарячий і запальний, але великим зусиллям волі гамує в собі ці небезпечні риси своєї вдачі. Любов батька до сина і глибока пошана сина до батька майже не виявляється в словах, а проте зображена в оповіданні так майстерно, що читач напружено стежить за їхніми стосунками.
Цим двом образам, задуманим як етичні взірці, протиставлені в оповіданні образи Аслака і Кнута Нордгауга, що дають волю своїм негативним, руйнівним нахилам. Демонстративна підступність Аслака отримує соціальне підгрунтя, коли він на весіллі в Нордгаугів розповідає історію однієї служниці та її відштовхнутого суспільством нешлюбного сина, яку читач сприймає як історію самого Аслака.
Оповіданням «Сюневе Сульбакен» Б. Б’єрнсон ввів у норвезьку літературу новий стиль прози, що справив великий вплив на всі наступні покоління норвезьких письменників. Надзвичайно скупий спосіб розповіді вражає своєю мистецькою простотою. Б. Б’єрнсон розповідає так, як розповідають селяни і як він сам чув у дитинстві. Це народна мова, прозора й чітка, як кожна усна мова. Він свідомо відмовляється від довгих складних речень і яскравих означень, характерних для романтичного стилю. Орієнтація на стиль народних казок і насамперед саг надає його героям історичного виміру. За образами простих селян вгадується людський тип давніших часів і давня традиція вислову думок та почуттів.
Плин розповіді у Б. Б’єрнсона ніде не відхиляється від самої дії, автор не перебиває його ні своїм коментарем, ні міркуваннями про якісь загальні проблеми, ні екскурсами в минуле. Єдиний відступ від основної дії — оповідання в оповіданні, що надає їй епічного розмаху й поетичної глибини. Герої твору схарактеризовані лише їхніми вчинками. Свої думки й почуття вони, як у сагах, виявляють діями і виразом обличчя. Мовиться лише те, що необхідне для сюжету і для розуміння подій. Так само мало розповідає письменник про зовнішність своїх героїв. Як у народному епосі, він дає тільки загальне уявлення про них, відмовляючись від докладнішої характеристики.
У багатьох оповіданнях Б. Б’єрнсона події змальовано з погляду дитини. Він був першим визначним письменником у норвезькій літературі, що взявся змальовувати дитячу психіку. Наївність і безпосередність світу дитячих уявлень надають цим його творам поетичної щирості, а вкраплені в них вірші, часто за своєю поетикою близькі до народних пісень, підкреслюють їхній ліричний тон. У норвезькому літературознавстві цей спосіб відображення дійсності називають «поетичним реалізмом».
Особливу роль в оповіданнях Б. Б’єрнсона відіграють картини природи. Часто зміни в природі віддзеркалюють психічний стан дійових осіб. Інколи письменник вдається до запозиченого в казках одухотворення природи. Класичний приклад використання цього фольклорного засобу маємо в першому розділі оповідання «Арне». Тут кущі й дерева вперто намагаються одягти горду голу скелю, а коли після багатьох спроб нарешті досягають вершини, то бачать, що там уже росте ліс. Ця картина — алегоричний вислів прагнення чільних діячів норвезького відродження спинити еміграційний рух до Америки. Розвиток капіталізму в Норвегії руйнував дрібні селянські господарства, тисячі колишніх жителів села залишалися без засобів до існування і виїздили за океан у пошуках кращої долі. Лише 1882 року, під час промислової кризи, з Норвегії виїхало понад тридцять тисяч чоловік, а з 1836 року, коли почалася еміграція, і до 1915 року — близько семисот п’ятдесяти тисяч. Це була величезна цифра, коли рахувати, що в усій Норвегії на кінець XIX сторіччя населення не досягало двох з половиною мільйонів. Країна знекровлювалась, бо виїздила переважно молодь, її основна продуктивна сила.