Високий сипай у формі гренадерського полку вилазить на вцілілий уламок стіни.
— По своїх полках, солдати! — кричить гренадер. — Чи ви хочете, щоб саїби захопили вас несподівано і перебили, як стадо кіз?.. Сипаї із Мірута!.. Дев'ятий аллігурський!.. Кіннотники вісімдесят другого!.. Кожен до свого прапора!..
— Так! Так!.. Триматися старих товаришів. Правильно, правильно! — кричать солдати. — Кожен до свого прапора!..
Сипаї-піхотинці галасливим табором розташовуються на Срібному Базарі і сусідніх вулицях.
— Панування ферінгів скінчилося!.. Сам Бахадур-шах призначатиме начальників над нами!..
Сипаї чекають біля похідних вогнищ на базарній площі.
— Чого ж мовчить Бахадур-шах?
— Скоро він пошле своїх гінців по місту!
Величезна чорна хмара, пронизана полум'ям, довго стоїть над центром міста, її видно на багато миль навкруги, з далеких і близьких селищ.
Шоста година після полудня. Незабаром зайде сонце. Кінні совари, розбившись на дрібні загони, повільно проїжджають по вулицях.
— Рустем-хана вбито… Хто ж буде начальником над нами? — питають один в одного мірутські кіннотники.
— Чекайте, чекайте вістей від Бахадур-шаха. Шах сам вибере начальника над кінними й пішими військами.
У палаці — нарада. Старий шах не скоро опам'ятався після хвилювань довгого дня. Він зібрав своїх міністрів на раду.
— Кого ми призначимо начальником над повсталими полками? — питає у міністрів Бахадур-шах.
Міністри заклопотані. Міська біднота вийшла із своїх халуп. Повсталі селяни отаборилися на міських площах. На вулицях повно солдатів — і кінних, і піхотинців. Ще ніколи не бачило старе місто такого численного війська.
Міністри хмуряться.
— Потрібна сильна рука, щоб міцно тримати наших гостей.
Сам Мірза-Могул, шахів син, хоче говорити. Усі дивляться на Мірзу-Могула.
Принц розжирів від бенкетів і свят, від спокійного життя у покоях батькового палацу. Лінивим рухом Мірза поправляє на грудях атласну безрукавку.
— Я, син шаха, буду начальником над усіма військами, — гордовито повідомляє він.
Міністри дивляться один на одного. Міністри не сміють заперечувати Мірзі. Але сам старий шах хитає головою.
— Ти гладкий, сину мій, — каже шах. — Навряд чи ти зможеш сісти на коня. Чи слухатимуть тебе повсталі совари?
— Небезпечно! — шепочуть міністри. — Народ у нашому місті бунтівливий, мусульмани запальні — хто знає, проти кого обернеться гнів народу?..
Довго радяться в палаці й не можуть прийти до згоди.
У селищах на захід від Джамни ще не знали про останні події. Цілий день, з ранку до ночі, Інсур удвох з Лалл-Сінгом об'їжджав села й військові станції на південь і на захід від Курнаульського шосе. Під Інсуром був добрий кінь — подарунок одного мірутського совара. Лалл-Сінг, вбраний у гарну шовкову чалму із срібною пряжкою, підперезаний новим поясом із срібних кілець, скакав, не відстаючи, поруч, на гнідому Робінзоні. Лалл-Сінг був щасливий, як дитина.
— Полковник наш був, як гладкий буйвол, незугарний ні розумом, ні тілом, під ним і кінь ступав важко. А піді мною, дивись, як легко йде: грає! — радів Лалл-Сінг.
Вони вже повернули назад до фортеці і під'їхали до переправи через Джамну. Раптом коні зупинились і стали дибки, наче їх підкинув догори могутній поштовх землі. Вода у річці сколихнулася і вдарила об берег.
— Дивись, Інсуре! — сказав Лалл-Сінг.
Високий стовп диму й полум'я здійнявся над фортецею. Гуркіт донісся із Делі, наче величезні будинки валилися, перетворюючись у пил.
— Це порохові склади! — вигукнув Інсур. — Саїби висадили в повітря Арсенал!
— Арсенал!.. У ньому було пороху та снарядів більше, ніж у всій Індії!..
Лалл-Сінг дивився на Інсура. Вперше він бачив його таким. Інсур був блідий, піт краплинами стікав по його запорошеному обличчю.
— Горе нам, Лалл-Сінг!.. Чим будемо воювати?..
— У фортеці є ще один склад, трохи менший, — поквапливо сказав Лалл-Сінг. — Я знаю: підземний склад біля північної стіни.
— Треба приставити до цього складу охорону. Швидше, Лалл-Сінг!..
Вони пришпорили коней. Берегові ворота відчинились перед ними. Праворуч від Мусульманського Базару диміли в землі чорні ямища; як величезний мурашник, дотлівали залишки центрального будинку, що завалився. Жінки блукали серед руїн, розшукували близьких.
— О, яке чорне серце було в того саїба, що приніс нам стільки горя! — плакали жінки.
— До Кашмірських воріт! — сказав Лалл-Сінгу Інсур.
Вони поскакали. У казармах Тридцять восьмого піхотного полку, недалеко від Кашмірських воріт, Інсур знайшов старих товаришів по Бенгальському артилерійському. Ось і Рунджіт, і Лакхі-Нат, і довгоносий зухвалець Шайтан-Ага.