І все ж таки колона Барнарда рушила далі й після двох тяжких переходів з'єдналася з колоною Вільсона.
Восьмого червня 1857 року, — майже за місяць після того як повсталі війська зайняли Делі, — британці розбили намети свого табору за пасмом невисоких горбів, милі за півтори на північ від міської стіни. Так почалася битва за Делі.
ЧАСТИНА ДРУГА
УСІ ШЛЯХИ ВЕДУТЬ ДО ДЕЛІ
Розділ тринадцятий
Дженні Гарріс
Вогким і похмурим березневим ранком старе транспортне судно «Олівія» відчалило від дерев'яних стін Арсенальної набережної в Лондоні. Дві польові батареї везла на борту «Олівія» і стрільців Вісімдесят восьмого її величності піхотного полка — щорічне регулярне поповнення Королівської армії в Індії.
«Олівія» поспішала: капітан хотів обігнути мис Доброї Надії до того, як настане період бур і жорстоких штормів.
На борту військового транспорту був незвичайний пасажир — дівчинка дванадцяти років Дженні Гарріс. Дженні їхала в Індію до батька, полковника Гарріса.
Капітан «Олівії» віддав Дженні каюту своєї дружини. Дженні подобалась її маленька каюта з круглим віконцем і підвісною койкою, яку ввечері спускали, а на ранок підтягали під саму стелю. У сильну хитавицю підвісна постіль Дженні шалено гойдалася з боку на бік і мало не билася об металеві скріпи стіни. Дітей, крім Дженні, на судні не було, тому дівчинка дуже нудьгувала спочатку, до того ж, і здоров'я вона мала слабке… Дженні не любила ні вишивати, ні шити, а розмовляти з дорослими не насмілювалася. Дівчинка тинялася по судну, нудьгувала, дивилася на море, а іноді плакала, забравшись у підвісну койку своєї маленької каюти.
Майор Бріггс, старий офіцер колоніальної служби, начальник усього військового складу на «Олівії», вважав себе і своїх солдатів та офіцерів на мирному стані, а тому цілий день жлуктав ром і бренді, зачинившись у себе в каюті, або піднімався на палубу стріляти морських чайок, які летіли за кормою. Капітан Генрі Бедфорд рому не пив, книжок не читав, безбожно нудьгував у дорозі й за обіднім столом любив розповідати сусідам про свій затишний будинок у Бомбеї, біля Мала-барського горба, де у великому садовому басейні плавають дивовижні риби, смугасті та зірчасті, тридцяти чотирьох тропічних порід. Бедфорд повертався з Лондона до Індії після тривалої відпустки.
«Олівія» йшла протокою Ла-Манш назустріч західному вітру, назустріч океанській хвилі. Маленькі гострокрилі чайки летіли за її кормою й кигикали різкими голосами.
На світанку тьмяного березневого дня, вітряного й буряного, вона вийшла з протоки в океан, у жорстоку хитавицю Атлантики.
Під час цього рейсу на «Олівії» був ще один незвичайний пасажир: невисокий на зріст чоловік у цивільному, з трохи дивним для європейця кольором обличчя, у білому повстяному капелюсі шотландського горця. З ним був собака Сам — потворний, чорний, з пригнутою донизу квадратною мордою, із злючим поглядом спідлоба й короткими кривими ногами.
Чоловік у шотландському капелюсі — його звали Аллан Макферней — увесь час бігав по палубі з щільно набитим шкіряним дорожнім мішком і все турбувався про те, щоб цей мішок як-небудь несподівано не підмочило водою. Обидва старші офіцери, Бедфорд і Бріггс, з першого ж дня не злюбили Макфернея.
— Чи помітили ви, Бріггс… — схвильовано запитав капітан Бедфорд майора ще в перший день. — Чи помітили ви, дорогий Бріггс, який у цієї людини капелюх?
— Помітив, Бедфорде! Гидкий шотландський капелюх.
— А прізвище, ви тільки зверніть увагу, яке в нього прізвище: Макферней…
— Безперечно, — сказав майор, — ця людина — шотландець.
— Отже, не джентльмен. Шотландець не може бути справжнім джентльменом.
— Ніколи! — з глибоким переконанням підтвердив майор Бріггс. — А колір його шкіри, Бедфорде!..
— Аякже, — сказав Бедфорд, — дивне забарвлення шкіри.
— Це не засмага. Це печінка…
— Звичайно, — погодився Бедфорд. — Печінка. Ця людина довго жила в тропіках.
— Уявіть собі, Бедфорде, він пішки виходив усю Індію й увесь Близький Схід. Мені розповів про це помічник капітана…
Майор наблизив до самісінького обличчя капітана Бедфорда свої короткі сиві, наскрізь прокурені бакенбарди.
— З якою метою, — ось про що я хотів би дізнатись! — зашепотів він.
Бедфорд насупився.
— Ми з вами відповідаємо, дорогий Бріггс, за війська, які перевозимо на «Олівії», за двісті п'ятдесят чоловік, за дві батареї. Треба дізнатися, що воно за людина.