— Вірно. І що він везе у своєму дорожньому мішку, — додав Бріггс.
Усі перші дні подорожі дув різкий вітер, було холодно. Хмари облягли захід суцільною темною смугою. Солдати мерзли на своїй нижній палубі, незахищеній од вітру й морських бризок; вони вештались сюди й туди, щулячись від холоду, або лежали покотом, притулившись один до одного. Дженні не випускали на верхню палубу без теплої кашемірової хустки або шалі. Надвечір підіймався туман, такий густий, що дзвін на носі «Олівії» безперервно дзвонив, попереджаючи зустрічні судна. Щовечора Дженні засинала під цей дзвін, глухий, настирливий і тривожний.
Скоро Дженні звикла до «Олівії» й повеселішала. Потроху вона придивлялася до пасажирів, їй відразу. сподобався Макферней. Він мав темне, як пальмова кора, обличчя й сині очі жителя півночі. Глухуватим спокійним голосом шотландець годинами розмовляв із своїм Самом, тихо, терпляче, ніби пояснював йому щось, і пес у відповідь тихенько скавучав. Іноді Сам із хазяїном спускалися вниз, у трюм, і тут розмова відбувалася вже серед кіз і кроликів. Шотландець навчав Сама не лютувати даремно й спокійно дивитись, як кролики кружляють у своїй дерев'яній клітці, як худі корабельні кози тикаються мордами в жердини загороди. Сам тихенько гарчав і намагався не гавкати навіть на поросят.
Часто шотландець спускався і на нижню палубу, де розмістилися стрільці. Тут він швидко з усіма здружився.
Макферней довго розмовляв з матросами, солдатами та з корабельними юнгами. Проте ніколи не затримувався, щоб побесідувати за обіднім столом у кают-компанії. А коли одного разу тут зайшла розмова про генерал-губернатора Індії, лорда Каннінга, і Макферней голосно, на всю кают-компанію, заявив, що генерал-губернатор розуміє в індійських справах стільки ж, скільки його пес Сам у райських яблуках, — обидва офіцери, Бедфорд і Бріггс, зовсім зненавиділи шотландця.
Західний вітер ущух. Піднявся норд-ост. Величезні океанські хвилі ринули на «Олівію». Судно то несло зі страшною силою кудись униз, у провалля між хвилями, то знову викидало наверх; стара шхуна скрипіла й стогнала, піна і солоні бризки щохвилини облипали палубу.
Вночі шторм посилився. Вітер ревів у снастях, підвісні койки в каютах страшенно кидало з боку на бік. Дженні то зіскакувала униз, на підлогу, сідала на саквояж, і її починало носити по каюті разом з саквояжем і жбурляти об стінки; то знову вилазила наверх, у койку. Її нудило від хитавиці; повітря в каюті пропахло чимось недобрим: чи то відволоженою коноплею, чи то морськими слизняками. Дженні вийшла у вузенький коридор.
Із-за сусідніх дверей, з каюти Макфернея, було чути глухуватий голос. Шотландець, здавалося, читав вголос книжку, а може й розмовляв з кимось. З ким він там розмовляє? Дженні довго стояла в коридорі. Раптом хвиля відкотилася і судно сильно рвонуло кудись убік, двері каюти містера Макфернея розчинилися самі по собі, і Дженні несподівано для себе влетіла всередину.
Містер Макферней сидів біля столу, схилившись над дрібно списаними аркушами. Він навіть не оглянувся. Уважно дивлячись у свої папірці, шотландець бурмотів уголос якісь незрозумілі слова: «Санда… Сакра-Чунда..»
— Пробачте!.. — сказала Дженні.
Макферней озирнувся й побачив її несміливі очі й вузеньке бліде обличчя.
Він посміхнувся.
— Дуже добре! — сказав Макферней. — Ви можете заходити до мене й без шторму, міс Гарріс.
— Пробачте, заради бога, — Дженні втекла.
Тільки на десятий день вгамувалася буря на морі. Вітер ущух. Небо на заході було синьо-оранжеве, повітря потеплішало. Коли зайшло сонце, у морі затанцювали риби, які світилися у вечірньому присмерку.
Дженні тепер довгими годинами сиділа на палубі і дивилася в море. Англія, яку вона так недавно залишила, вже здавалася їй чужою, нескінченно далекою, десь за п'ятдесятою паралеллю, — межею холоду й бур. Усе частіше згадувала вона Індію, місця, де народилася й прожила перші дитячі роки.
Дженні пам'ятала білу стрічку кам'янистого шляху, що тягнувся од стін форту по схилу гори, темний мох на ребрах невисоких гір, пласкі покрівлі гірського селища. Вона пам'ятала велике подвір'я їхнього індійського будинку, басейн у дворі і індійських праль коло басейну — балакучих, напівголих хлопців, які цілий день били по воді прачами. Вона пам'ятала свою няньку — похилого віку індійця у синій чалмі — і годувальницю з скляним намистом на лобі й на шиї; пам'ятала і те, як нянька та годувальниця тягали її, вже майже чотирирічну дівчинку, на руках, і як вони блідли й завмирали, коли до кімнати входив її батько, сам Гарріс-саїб. Дженні пам'ятала волан, яким вона гралася в дитинстві, чорний маленький м'яч і круглий майданчик перед будинком, обсаджений платанами. Вона пам'ятала індіанок із нижнього селища, які приходили до її матері щось просити, і як на руках у них плакали голодні діти, а батько сердився і говорив, що від цього повсякденного крику у нього болить голова. Вона пам'ятала волохаті сорочки пальм, колючу загорожу із кактусів позад саду, палючий вітер із степу, від якого ховалося все в будинку, і бліде материне обличчя. Мати завжди сумувала в Індії, у неї не було в цих місцях ні рідних, ні знайомих; її мучило гаряче повітря Азії і курява; вона завжди мріяла про батьківщину, про зелені луги Англії, про свіжість і прохолоду рідного Норфолька. Мати сумувала й кашляла: у неї були сухоти. Батька перевели в Аллігур, британський форт у самому серці Індії, поблизу Делі, а вони з матір'ю поїхали до Англії. Дженні тоді було десять років. Матір уже ніщо не могло врятувати, — вона незабаром померла. Дженні лишилася в Англії сама, без рідних. Понад два роки вона провела в холодному незатишному пансіоні місіс Честер, де її мучили довгими повчаннями за столом, з вікон тягло холодом і нудьгою, дерева в парку стояли в снігу нескінченно довго, і до кінця зими починало здаватися, що весна вже ніколи не прийде А тепер капітан Бедфорд, старий батьків друг, везе її до Аллігура, в Індію.