Дженні годинами сиділа на палубі й дивилася в море, на відблиски сонця у воді.
Березень кінчався. «Олівія» пройшла Канар-ські острови. З кожним днем теплішало, море було ніжно-смарагдове, а вітер з суші сповнений пахощами.
«Ще два місяці, — думала Дженні. — Два місяці, і я побачу батька!»
Розділ чотирнадцятий
Шотландець Макферней
Багато днів «Олівію» було видно з африканських берегів.
Біля Фрітауна їх знову пошарпала буря. Величезні хвилі перекочувалися через палубу «Олівії». Усі, хто міг, поховалися в каютах Обідали, сидячи на саквояжах, тарілки з бараниною тримали на колінах. Усі були в поганому гуморі: хитавиця набридла. До того ж годувати почали дуже погано, — запас свіжих овочів на «Олівії» скінчився.
Тільки майор Бріггс мав чудовий настрій. Під час шторму він пив стільки ж, скільки й за хорошої погоди. Хміліючи, Бріггс робився ще червоніший; лоб і щоки його наливалися кров'ю, але на ногах майор тримався добре. Впевнено гупаючи черевиками, він проходив уздовж усієї верхньої палуби, від носа до корми, і, твердо звівши пістолет, цілився в чайок, що тікали від бурі.
— Одна… Дві… — рахував майор збитих пострілом чайок. Бах! Бах-бах!.. — Три… Чотири…
Отак він розстрілював кафрів у Південній Африці, коли ще молодим лейтенантом починав свою службу королеві.
Потім Індія, похід 1848 року. Підкорених індійців Бенгалу майор вів на бунтівливих індійців П'ятиріччя. Брав фортецю Мултан, а потім розстрілював та вішав підряд і мирних і немирних.
Після Індії — Крим, Східна війна. З Дев'яносто третім шотландським гірським стрілецьким полком Бріггс, у чині капітана, відбув усю Кримську кампанію. Витримував натиск хоробрих російських матросів під Балаклавою, був тяжко поранений у ногу під Севастополем і потім довго відлежувався в госпіталі, у Дуврі, де квартирував його полк.
Навесні 1857 року шотландських гірських стрільців послали в Шанхай втихомирювати упертих китайців, підтримати на далекому азіатському сході престиж Британської імперії, що так сильно був підірваний на Чорному морі під час Кримської війни. Бріггс не захотів їхати в Китай і попросився до Індії. І ось у березні 1857 року його призначили супроводити на борту найманого транспорту «Олівія» піхотний батальйон, посланий у Бомбей на постійну службу.
— Бомбей? Чудово! — хрипів майор, розмовляючи з високим худющим і завжди сумним пастором Ленгстоном та з капітаном Бедфордом у кают-компанії за люлькою міцного зеленого тютюну. Хитавиця то вщухала, то знову посилювалась, гранчасті склянки, підскакуючи, їздили по столу. — Бомбейська армія — найкраща в Індії. Це не Бенгал, де офіцери з сорок другого року сплять з пістолетами під подушкою! Пригадайте, хто не хотів стріляти в сікхів під Мултаном і розбестив навіть бомбейські полки, що прибули нам на виручку?.. Бенгальці!.. Хто у бірманський похід відмовився їхати морем у Бірму? Знову ж вони, бенгальці. Тридцять восьмий піхотний!.. І вийшли сухі з води; тільки тринадцять чоловік повісили з усього полку… Рота за роту, полк за полк — у них одна кругова порука. Я щасливий, що нас призначають у Бомбей!