Дженні зважилась.
— Містер Макферней! — покликала Дженні й легко торкнулася плеча шотландця. — Містер Макферней, прокиньтеся, будь ласка!
Макферней прокинувся і зразу ж сів. Палуба навколо нього, наче лапатим снігом, була всипана білими папірцями.
— Мої корені!.. — вигукнув Макферней. — Великий боже, мої корені!
Він кинувся збирати папірці.
— Я вам допоможу, містер Макферней, — попросила Дженні.
— Дякую, міс Гарріс, дякую!.. — Руки у Макфернея тремтіли. — Корені, мої корені!..
Він квапливо хапав аркушики і складав у торбу.
«Які корені?..» — Дженні нічого не розуміла. Вона бачила тільки цупкі квадратики білого паперу, списані незрозумілими значками: крапки, кружки, стріли, короткі й довгі рисочки.
— З яким трудом я розшукував їх, міс Гарріс! — похвалився Макферней. — Я виходив усі стежки й стежечки Верхньої Індії, пробирався крізь ліси й джунглі від селища до селища П'ятиріччя, ночував біля вівчарських вогнищ, у лісових сторожках, у кочовищах гуджуратів. Я слухав пісні народу, я просив старих людей переказувати мені стародавні легенди. Ось що у мене позаписувано!
Макферней простягнув кілька папірців, списаних незрозумілими значками.
— Дванадцять років праці й мандрувань вклав я у ці папірці, міс Гарріс!.. Я записував слова різних племен умовними значками, зрозумілими лише філологам. «Небо», «земля», «батько», «хмара», «воїн», «вогонь», «шлях», «людина», «дерево»… Слова ці майже збігаються в багатьох індійських народів. Англійці, прийшовши завойовниками до Індії, думають, що вони покорили напівдике, темне плем'я. Вони нічого не хочуть знати про культуру того народу, який обікрали. Мої записки розкажуть щиру правду. Тисячолітня культура відбилася в цій мові. Ось вони, корені слів!..
Папірці тремтіли в руках у Макфернея.
— Я все зберу! — пообіцяла Дженні. — Не турбуйтесь, містер Макферней, жоден корінь не загубиться.
І вона побігла за папірцями, що порозліталися до бортів.
Майор Бріггс саме в цей час вийшов на палубу. Впевненими гуркотливими кроками він пройшов до носа й зупинився.
— Що за чортовиння? — запитав майор.
Він підняв з палуби маленький квадратик списаного паперу і майже ткнув його собі під ніс.
— Що воно за значки?
— Транскрипція, — пояснив Макферней. — Це мої записки. — Він хотів узяти в майора аркушик.
— Що? Транскрипція?! — Майор сховав за спину руку з міцно затиснутим у ній папірцем. — Пробачте, містер Макферней, але я вам вашої транскрипції не віддам. Я відповідаю за судно, шановний містер Макферней, і я мушу знати, що означають оці значки. Я повинен насамперед виявити, чи не загрожують вони престижу королеви й недоторканості Британської імперії.
І майор, по-військовому клацнувши підборами, загримотів по дошках палуби до своєї каюти.
Дженні не могла спокійно заснути до ранку. Невиразна тривога гнітила її. Бріггса Дженні зненавиділа з першого дня: від хрипкого голосу майора, від його важкої, гуркотливої ходи, червоних, як непрожарений біфштекс, щік Дженні починало сіпати. Ранком Дженні довго вешталася по судну. З ким поговорити про те, що трапилося вчора на палубі? Вона постукала до Бедфорда.
Генрі Бедфорд сидів за похідним столиком і писав. Він здивовано глянув на дівчинку.
— Що таке, Дженні?
Карі очі Дженні були неспокійні, а коси не заплетені й не викладені віночком на голові.
— Море надокучило? Чи, може, нездужаєш? — занепокоївся Бедфорд.
— Ні, містер Бедфорд, не те.
Дівчинка розповіла капітанові про шотландця й про майора Бріггса.
— Спокій, Дженні! — сказав Бедфорд. — Просто нічна метушня через пацюків.
Він пройшов до каюти майора. Бріггс, схилившись над папірцем, несамовито смалив люльку.
— Дорогий Бедфорде, чи не можете ви пояснити мені, що це означає?