Він простягнув Бедфорду папірець, списаний незрозумілими значками.
— Я про все вже довідався! — похвалився Бедфорд. — Цей Макферней — не ботанік. Він філолог.
— Філолог? Тим гірше для нього! А що, власне кажучи, це значить, Бедфорде?
— Філолог… — Бедфорд не поспішав. — Це… це людина, яка вивчає різні мови… різні слова, чи що.
— Ось-ось, різні слова!.. Він розмовляє з матросами. Він бесідує з кухарями… Позавчора він увесь вечір тинявся на нижній палубі, розмовляв з моїм ординарцем його власною мовою!.. Ірландською!»
— Небезпечна людина! — сказав Бедфорд. Майор махнув страшним папірцем.
— Жодного дня! — сказав він. — Жодного дня я не потерплю більше присутності цієї людини на судні. Ми заходимо в Кейптаун. Я звелю капітанові зсадити шотландця на берег, а начальник порту затримає його аж до вияснення. З начальником я домовлюся сам.
І майор рішуче сплюнув на підлогу гірку, просякнуту тютюном слину.
За два дні пасажири «Олівії» побачили чорні скелі, сильний прибій і пустинну бухту Кейптауна.
Майор Бріггс особисто з'їхав на берег разом з помічником капітана. Він повернувся дуже хутко і надзвичайно схвильований. Новини, які сповістив йому начальник порту, були такі несподівані, що абсолютно всі думки, навіть думка про ненависного шотландця, повилітали з голови майора. Він зачинився з офіцерами у себе в каюті.
— Бунт, — об'явив майор. — Тубільні війська збунтувалися в Індії. Замість Бомбея нам наказано йти у Калькутту.
— У Калькутту?
— Так, у розпорядження командування Бенгальської армії.
Розділ п'ятнадцятий
Калькутта
Теплий сірий туман надовго сховав від людських очей близьку землю. Коли туман розсіявся, пасажири «Олівії» побачили червоний глинястий зріз високого берега і буйну тропічну зелень над ним. Вони були біля Коморінського мису.
Стародавня рублена дерев'яна башта ховалася в зелені на березі — залишок старої факторії, побудованої в цьому місці португальцями майже три століття тому. «Олівія» стала на рейді. Великий урядовий пароплав, димлячи широкою чорною трубою, попрямував їй назустріч від берегового молу.
«Чи йдуть іще слідом за вами судна з військами на борту?» — запитали з пароплава.
«Ні», — відповіли з «Олівії».»
«Приготуйтеся, ми беремо вас на буксир», — просигналили з пароплава.
Пароплав пихтів і стукотів, посилаючи «Олівії» хмари брудного диму, але все ж таки йшов хутко. Тижнів за три «Олівія» ввійшла у гирло Хугглі, одного з рукавів величезної дельти Гангу. Вони трималися правого берега й не бачили лівого, — такий широкий був Хугглі. Пасажири «Олівії» зібралися на палубі й розглядали незнайомі місця. Дженні бачила одноманітний плаский берег, піщані обмілини, омиті морським прибоєм і завалені водоростями, де-не-де халупи, які нагадували великі снопи злежаної соломи.
«Невже це Індія? — думала Дженні. — А де ж пальми?»
Незабаром на протилежному березі з'явились і пальми. Хугглі став вужчий, більш звивистий, пальми веселим гаєм юрмилися коло води, серед зелені замиготіли білі європейські будинки. «Олівія» довго йшла проти течії по Хугглі, услід за пароплавом. Потім з'явилися низькі індійські бенгало, сади, а коли ще раз повернули — голі вибілені стіни восьмикутного форту, гармати й військові судна в порту.
— Ось і Калькутта! — сказав капітан Бедфорд.
Першого дня Дженні нічого не побачила в Калькутті: її пронесли в закритих ношах крізь тисняву, гамір і крики центральних вулиць у європейську частину міста. Капітан Бедфорд відіслав Дженні до своєї далекої калькуттської родички — місіс Пембертон, а сам поїхав у штаб.
Будинок Пембертонів стояв у великому саду за зеленою огорожею. За англо-індійським звичаєм, усі слуги в будинку вийшли зустрічати гостю. Місіс Пембертон та її син Фредді чекали біля дверей. Фредді був у синій курточні з білим атласним коміром; місіс Пембертон — у легкому білому серпанковому платті з низькою талією та пишними буфами, такі плаття носили в Англії років з п'ять тому. Низький будинок був оточений верандою, а веранду прикривали занавіски з очерету, прикрашеного намистом. Усе похитувалося і тихо дзвеніло під вітром.
— Сьогодні гарно, не палить і вітер з моря, — сказала місіс Пембертон.
Вона повела Дженні всередину оглянути будинок. В напівтемних кімнатах було прохолодно, на чисто виметених глиняних долівках простелені строкаті трав'яні килимки, або циновки, як їх тут називають. В одній з кімнат у колисці під білою серпанковою накидкою лежало немовля — маленька Бетсі, донька місіс Пембертон.