— Москіти замучили Бетсі, — сказала місіс Пембертон.
Біля дверей, на килимку, згорбившись і схрестивши ноги, сидів «нянька» — немолодий індієць з сережкою у вусі. У куточку дрімала на підлозі молода годувальниця. Біля самої колиски сиділа навпочіпки третя служниця й смикала мотузок великого віяла, прикріпленого під стелею на дерев'яній рамі.
Маленька Бетсі запхикала, і місіс Пембертон зачинила двері.
На обід подавали рибу, зелень, банани, тушковане м'ясо й солодкий рис. Страву приносила молода покоївка-індуска в білому мережаному фартусі і мережаній наколці на рівному чорному волоссі. Дженні ніяк не могла з'їсти всього, що їй накладали на тарілку.
— У нас раніше була погана покоївка, — поскаржився їй Фредді. — Вона пошматувала чудову ляльку — подарунок дядька Джона — і закопала її в землю.
— Боже мій, від нашого Джона вже понад місяць нема листів, — зітхнула місіс Пембертон.
Самого містера Пембертона не було вдома: він поїхав до порту у невідкладній справі. Місіс Пембертон була неуважна і під час обіду майже весь час мовчала.
По обіді Фредді повів Дженні в сад.
— Мама дуже журиться, — сказав Фредді. — Вона боїться за дядька Джона. Він поїхав воювати з бунтівниками.
Лейтенанта Джона Томсона, молодшого брата місіс Пембертон, з самого початку повстання послали в Ауд, у глибокий тил країни.
В саду було тихо; зате на просторому подвір'ї безперервно галасували й метушилися слуги. Білі й рожеві магнолії цвіли всюди: і біля тераси, і під вікнами, і на порозі кухні.
Серед напівголих служників індійців дивно виділявся солдат шотландець у повній кавалерійській формі: синя куртка з мідними ґудзиками, висока шапка з темним пір'ям і коротка шотландська спідничка. Солдата ще на початку повстання приставили охороняти будинок місіс Пембертон.
Увечері зі штабу приїхав Бедфорд. Він привіз новини.
«Командуючого армією нема, — сказали йому в штабі. — Він ще в березні поїхав у Сімлу полювати на тигрів».
Помічник командуючого — генерал Герсей — розгубився. Зв'язку з Верхнім Бенгалом немає. Поштові карети не ходять. На багато миль за Аллахабадом повалені телеграфні стовпи, перерізані проводи, зв'язок перерваний.
Тубільна Бенгальська армія повстала вся як один чоловік.
Селяни йдуть за повстанцями. Верхній Бенгал і Ауд у вогні. Стародавня столиця ожила. Повстанці проголосили шаха Делі правителем Індії.
Що робити? Генерал Герсей посилає телеграми своєму начальникові генералові Ансону в Сімлу, але відповіді не одержує.
Куди подівся Ансон? Невже він так довго полює на тигрів? Можливо, телеграми до нього не доходять? Генерал-губернатор Індії лорд Каннінг змушений посилати телеграми спочатку в Амбаллу, до генерала Бернарда, з проханням переправити їх Ансону. Та Бернард теж мовчить.
І в такий момент командуючий Бенгальською армією — він же верховний головнокомандуючий усіма трьома арміями Індії — загубився невідомо де.
Повстання охоплює все нові й нові області. Неспокійно і в Джансі, і в Сатара, і в Хайдарабада Раджпутана ненадійна, у Пенджабі заворушення. Міцно тримаються тільки Мадрас і Бомбей. Але ніхто не знає, що може принести завтрашній день.
— Святі небеса! А Калькутта? — запитала місіс Пембертон, вислухавши Бедфорда. — Невже і нам загрожує те саме?
— Спокій, люба!.. На допомогу Калькутті йдуть європейські війська.
Прибуття «Олівії» з британськими стрільцями й гарматами у штабі чекали з великим нетерпінням. Бедфорду сказали, що він може з дня на день чекати наказу про виступ у глиб країни. Але Дженні капітан про це до слушного часу не прохопився й словом.
Дженні постелили у великій напівтемній кімнаті з вікном на веранду. Дженні заснула міцно, а вранці їй розповіли, що опівночі під самісіньке вікно кухні підбігав шакал, і кухар прогнав його, жбурнувши в нього через вікно сандалю. Нікого в сім'ї це не здивувало: шакали тут щоночі вешталися навколо будинків і вили, як собаки.
Розділ шістнадцятий
Втеча парії
В той ранок, коли «Олівія» зайшла у порт, майор Бріггс був дуже заклопотаний, але цього разу він не забув про Макфернея.
Опівдні до нього прийшов сержант Флетчер з таємним повідомленням.
— Пішов переодягатися, сер! — доповів сержант.
— Закручує чалму під капелюх! — шепотів він за хвилину. — Погляньте на нього, сер, він скидається на тубільця, одягненого, як англієць!..
— Це на краще… — прохрипів майор. Макферней саме зійшов на берег у своєму крислатому шотландському капелюсі поверх індійської чалми, яка захищала голову від нещадного калькуттського сонця! З темним, як бронза, обличчям, у сандалях, з мішком за плечима, він справді був схожий на індійця, одягнутого по-європейському.