— Як вони потрапили туди?
— Очевидно, вийшли з фортеці ще з учорашнього дня і залягли.
— Із другого, з другого боку! Дивіться!
Червоні куртки тубільних солдатів, ніби з-під землі, виросли раптом уздовж сухого русла каналу і вперебіжку помчали за шосе.
— Франк, це наш Дев'ятий збунтувався!
— Так, аллігурці!.. Вони, вони!..
долинуло з шосе. Це йшли «Сорочки». Аллігурці, забігаючи від каналу, відрізали їм шлях.
Гарматні ядра підкинули догори землю на. шосе, попереду «Сорочок» і далі, за поворотом дороги. Пісня обірвалася. Заклацали рушничні постріли.
Далеко позаду «Сорочок» на шосе підтягувався великий обоз із Пенджабу з мукою, цукром, ліками, вином, патронами, одягом.
— По обозу б'ють!
— Знають тактику, негідники!
Сипаї вже добігли до шосе. «Де-ен! Де-ен!»— пролунав бойовий клич індійців. Рукопашна почалася прямо на дорозі. Гармати замовкли.
— Ого, як б'ються! — мимоволі захоплюючись, відзначив Франк.
«Мої завжди були сміливцями!» — мало не сказав Гарріс, але схаменувся.
— Розбійники! — сердито промовив він.
— А там?.. Святий Патрику, що ж там таке?
За горбом, праворуч від шосе, — велика хмара куряви. Хто це мчить навперейми? З гиканням, з оголеними шаблями? Навскоси через рівнину, всією лавиною навалюючись на шосе, скакали кінні совари.
У Гарріса перехопило дух.
«Зараз відріжуть шлях до табору!..»
На шосе почалося таке побоїще, що важко вже було що-небудь розібрати. Гарріс бачив тільки, як змішалися ясно-сірі мундири королівських солдатів з червоними куртками піших сипаїв. А совари з гиканням ішли навскоси, відрізаючи «Сорочкам» шлях до мосту через Нуджуфурський канал.
Гарріс збіг з кам'яних східців башти.
— За мною, Франк! — крикнув він, забуваючи про те, що лейтенант — піхотинець, скочив у сідло і вдарив острогами коня.
«Сорочок» тіснили, зганяли з бруківки на порепану суху рівнину.
Гарріс мчав до шосе навпростець через купи каміння, через зарості колючої трави.
Головне, щоб «Сорочки» встигли вчасно прорватися до мосту через канал. Тоді вони ще зможуть заховатися в таборі за Хребтом.
«А, чорт, повстанці відрізають обоз!..»
Усе змішалось на шосе. «Білі Сорочки», стрибаючи через перекинуті вози, тікали хто куди міг — до каналу, в яр, у густий чагарник. Запряжені буйволи ревіли і рвалися під обстрілом, натягуючи посторонки, перекидаючи обозні хури. Поранений снарядом слон, люто трублячи, всім громаддям тулуба повалився додолу, підминаючи людей і тварин. Не добігаючи до мосту, «Сорочки» стрибали у воду, тонули, кидали зброю, коней.
«Білі Сорочки» тікають!.. Гордість Верхньої Індії, старий королівський корпус… Тікають, кидаючи зброю, обоз, полкове майно… Бойове спорядження, похідні койки, ліки, ром, рис — усе, що прислали з Пенджабу… Ганьба!..
Гарріс відчув теплу цівочку крові у себе над вухом. І його зачепило. Добре, що рана, здається, не серйозна.
Верблюди, гублячи тяжкі в'юки, розбігались по рівнині, офіцери бігли з поля до табору, до наметів за горбами.
Ось і табір. У великому наметі похідного госпіталю метушня, стогін. Койки усі зайняті, поранених кладуть уже на землю. В подвійних індійських ношах-кріслах приносять нових.
Ось з одиночних нош з-під червоних завісок безсило звисає чиясь рука. Хто поранений? Полковник Честер, і тяжко. Доктор Бетсон блідий від перевтоми, краплі поту виблискують у нього на лобі.
Поранені лежать на підлозі, чекають черги. Санітар-індієць пройшов з купою корпії у великій чашці. Гарріс з ненавистю вдивляється у спокійне обличчя індійця. «Завдали нам сьогодні твої товариші прочухана!..» Лікар кивнув санітарові: полковника на стіл. Честер непритомний, він поранений у голову. Гарріс дивиться не на полковника, а на обличчя Бетсона. Лікар оглянув рану, випростався, мовчить. «Безнадійний!» — зрозумів Гарріс.
Який тяжкий день для британців! Шість офіцерів поранені, два з них тяжко, і от — сам полковник. А скільки солдатів!..
Через півгодини кінні совари уже мчали назад наскоком, прямо через табір, з шаленою сміливістю розкидавши намети, рубаючи направо і наліво. Вони промчали через східний кут табору, залишаючи за собою паніку, переляк, перестрибнули через сухе русло старого каналу і підскакали до стін фортеці. Ворота навстіж розчинились перед ними, городяни радісними криками вітали їх.
До пізнього вечора шумів народ у фортеці, святкуючи перемогу. «Джонні, мій хлопче, не їдь у Індію», — знущаючись, танцювали хлопчаки на міській стіні.