Серед строкатої юрби Макферней помітив одного молодого індійця, водоноса із смугастим міхом.
«Я бачив цього юнака в джелхані! — пригадав Макферней. — Але тоді він сидів на землі, за огорожею, з чорними смугами парії на лобі. А зараз він став водоносом».
«Хіба індуси так легко міняють свою касту? — думав Макферней. — Може, він іншої віри?»
Більше двохсот богів в індійському пантеоні. Крім головної троїці (Шіва, Брама, Вішну), є старий бог Індра, є похмурий підземний бог Яма, індійський Плутон. Є дружина грізного Шіви — Темна Калі Тисячорука, вона ж Дургі, індійська Юнона. Є бог на лебеді, на лотосі і бог на кажані. Є бог Мавпа, бог Змій і бог Орел. Є тисяча сект: джайни, «мандрівні жебраки», вільні монахи, «одягнуті повітрям», є філософи споглядання — йоги, «одягнуті попелом».
— Якої ти віри? — якось запитав Макферней водоноса.
— Хто бачив сьоме лице бога Шіви? — ухильно відповів індус. — Кому відкритий таємний смисл Вед?.. Права рука богині Дургі не знає, що робить ліва, а у богині тисяча правих рук і тисяча лівих…
Худий, невисокий, з ряботинням на впалих щоках, водонос завжди крутився поблизу офіцерських наметів.
Незабаром колона капітана Бедфорда звернула на північний захід. Почали зустрічатися свіжі згарища, зграї бродячих собак вили довкола спалених сіл.
Обабіч дороги Дженні бачила стовпи з перекладинами і якісь дивні мішки, підвішені до них.
Індійці з острахом дивилися на ці мішки й відвертали обличчя.
— Нейл-саїб! — перешіптувались індійці.
Якось, уважно роздивившись вузький чорний предмет, що висів на перекладині, Дженні з жахом зрозуміла, що це — почорніле висохле людське тіло.
Генерал Нейл пройшов з каральною експелиціею по всьому середньому Гангу — бригадний генерал Нейл, якого самі англійці називали «страшним Нейлом».
Нейл задушив повстання в Бенаресі. Він позаставляв шибеницями увесь правий берег річки і набагато миль — бруковану дорогу, що вела до міста.
Шлях генерала можна було пізнати по спалених хатинах, спустілих селах і оцих наспіх поставлених шибеницях, на яких гойдались під вітром чорні спотворені трупи.
Що далі просувалася колона, то пустиннішою ставала дорога, безлюднішими села, зате ліси кишіли людьми. Вночі англійці бачили, за горбами вогні великих привалів.
Повстанці були близько.
Вночі колона ішла із смолоскипами. Місцевість підвищувалась, вони перетнули пасмо, високих оголених горбів. Було холодно; від різкого вітру вночі носильники загорталися з головою у свої чорні шерстяні ковдри. Дженні лякалась іноді, вистромивши голову з нош: ніби чорні сліпі привиди, закутані з головою, брели по дорозі. Невдовзі небо осяяли відблиски пожеж: недалеко горіли селища. По ночах чути було стрілянину.
— Тепер уже скоро! — жовчно радів Блент. — Скоро будемо під Делі! І тоді заговорить моя, «Чорна жаба»..
Так лейтенант називав свою найбільшу мортиру. Мортира й справді була схожа на жабу: короткоствольна, на високих колесах, гармата була схожа на жабу, що підняла до неба роззявлений рот — широке чорне жерло.
До Аллігура залишалося не більше двох-трьох переходів.
Попереду на них чекала переправа через невеличку мілководну річку. Капітан розглядав карту: місцевість рівна, річку можна перебрести, ніяких перешкод на шляху не позначено. Велике індійське селище? Розвідники, що пішли вперед, не знайшли в ньому жодної людини.
Вони зупинились на відпочинок близько одинадцятої години ранку. Опівдні імла затягла небо. Хмара закрила сонце, серед ясного дня на кілька секунд стало майже темно. Кущі і дерева завмерли в непорушному повітрі. Вмить, немов за чиєюсь командою, кочовий табір довкола колони згорнув свої намети, селяни хльоснули по буйволах, по конях — і табір пішов, зник, ніби його вітром змело. Капітан Бедфорд озирнувся: довкола було порожньо. Селяни пішли від них.
— Це недобрий знак, — сказав Блент.
Блент пропонував зачекати до ночі. Але Бедфорд вирішив виступити, як завжди.
Тільки-но колона рушила, як пронісся сильний вітер; усе потемніло, полив дощ. Вода потоками ринула на людей і тварин, за кілька хвилин дорогу не можна було перейти. Носильники ледь брели, навіть слони грузли в цій рідкій каші з води і піску.