Бедфорд вислав до річки двох верхівців подивитись, як з переправою.
Верхівці повернулися й доповіли: «Річка вийшла з берегів, течія дуже сильна, переправити важкі гармати не можна».
— Спробуємо пошукати інше місце для переправи, — сказав Блент. — Треба спитати кого-небудь з тубільців, хто добре знає тутешні місця.
— Дозвольте доповісти, сер, тут якийсь водонос увесь час іде за нами, — сказав Боб Робсон, Бедфордів ординарець. — Всі пішли, а він не пішов. Дозвольте його привести, сер.
— Давай його сюди! — сказав капітан.
Ординарець привів до капітана водоноса з смугастим міхом.
— Ти знаєш тутешні дороги, водоносе? — запитав капітан.
— Знаю, капітане-саїб.
— Чи не скажеш ти, де нам найкраще перейти вбрід з гарматами цю прокляту річку?
— Скажу! — Індієць немов чекав на це запитання. — Скажу, капітане-саїб! Поверни зараз у джунглі, пройдеш горілим лісом, пройдеш повз храм, побачиш безлюдне селище. За селищем пологий берег і річка смирна, як вівця. Ти перейдеш її вбрід і навіть не замочиш верхнього ремінця на твоєму чоботі, саїбе!..
Капітан Бедфорд не роздумував. — Чудово, — сказав капітан. — Веди нас, водоносе, матимеш срібну рупію.
Розділ двадцять четвертий
Худий саїб
Увесь правий берег річки поріс густим лісом, дерева спускалися до самої води. Уздовж берега не видно ані дороги, ані стежки. Лела йшла, продираючись крізь колючі кущі, збиваючі босі ноги об тверде коріння. Вона шукала піщаний пагорб на березі і самотній високий тамаринд, про який говорив їй Чандра-Сінг. Незабаром ліс трохи відсунувся од води, відкрився піщаний спуск до річки. Увесь берег у цьому місці був потоптаний копитами; тут, напевне, зганяли на водопій коней і верблюдів. Вона пройшла далі й почула неподалік голоси й чітку англійську мову.
Лела зупинилась.
Крізь дерева зона побачила попереду голови коней, зігнаних до гурту на лісовій галявині, димок від багаття й високі ківери кавалеристів. Люди голосно перегукувались, розсипавшись на галявині. Лела одразу сховалася в кущах. Вона пішла праворуч, віддаляючись од річки. «Обмину це місце лісом, а потім знову вийду до річки», — вирішила Лела, пройшла з півсотні кроків й зразу ж загубила напрям. Густий ліс був праворуч, ліворуч і ззаду — суцільна зелена стіна, забита високою папороттю. Лела зробила ще кілька кроків, продираючись крізь густий підлісок, крізь плетиво коріння. Вона відчувала, що йде далі од річки. Дівчина сіла на землю, намагаючись заспокоїтись. Маленькі веселі пташки грались і свистіли над нею в зеленому чагарнику. Коли Лела підвелась і вийшла з-під навислого коріння, вона побачила, що стоїть на вузенькій лісовій стежці.
Крізь густі зарості стежка вивела її на досить широкий шлях. Лела побачила загорожі для худоби обабіч шляху і строкате ганчір'я, яке селяни розвішують на кілках навколо загорож для буйволів. Отже, поблизу село. Але чому так тихо за загорожею — не чути ні мекання кіз, ні мукання буйволів?
Село відкрилось одразу за поворотом дороги. Тут було тихо, ще тихіше, ніж у лісі. Мертві порожні хатини стояли обабіч сільської вулиці. Звідси всі пішли, пішли квапливо, немов утікали від чогось. Перекинуті ступки, жалюгідне начиння валялось на порогах хатин. У спустошених дворах Лела бачила холодні пічечки, покинуті жаровні. Де ж поділися селяни? Лела пройшла все село і не зустріла жодної людини, світло-сіра в білих плямах гадюка грілася на глиняній огорожі однієї з халуп. Пустка, німа тиша… Лелу охопив страх. Де ж те село, про яке говорив їй Чандра-Сінг?.. Галявини, храм і горілий ліс?.. Вона заблукала. Треба повернутись до річки і звідти шукати. Незабаром зайде сонце: треба поспішати. Пройшовши крізь джунглі, Лела вийшла не до річки, а на відкрите горбкувате місце. У світлі призахідного сонця вона побачила великий білий будинок оддалік, на пагорку, з балконами і чотирискатною покрівлею.
Це був будинок начальника, заміндара, а можливо і тутешнього раджі. Лела не раз бачила такі будинки в рідних місцях. Злякавшись, вона відступила назад. Потрапити в руки до раджі чи його слуг?.. Ні, краще вже повернутися в село.
Наближалася ніч, і лісові звірі могли напасти на неї, вийшовши на нічне полювання. Лела повернулась у село і провела ніч у якійсь порожній хатині. Ранком пішла далі. Дорога все далі заводила її в ліс. Тут було не так мертво, як у селі. В лісі були люди, вони не показувались, але Лела вгадувала їх присутність. Кілька разів вона чула уривок пісні, що віддалялася в глибину лісу. Вона підняла з землі бананове лушпиння, ще зовсім свіже, навіть не потемніле. Вона зовсім ясно відчула запах диму і вловила приглушені людські голоси. Лела пошукала високе дерево, вилізла на нього, роздивилась. Ні, нікого не видно. Очевидно, люди сховались, а багаття загасили. Лела пішла далі і знову почула пісню, а перед собою побачила сліди багатьох босих людських ніг, що перетинали піщану стежку.