— Хто така? — суворо спитав Бедфорд. Лела дивилась на водоноса.
«Мовчи!» — наказав їй очима Чандра-Сінг.
— Хто ти? Кажи! — повторив капітан.
Лела мовчала, потупивши голову.
— Не розуміє нашої мови, сер! — сказав Боб Робсон.
— Відішліть її в обоз, капітане, потім дізнаємось, хто вона і звідки, — порадив Блент.
Розділ двадцять п'ятий
Бамбук, який вміє говорити
В молодому бамбуковому лісі, такому густому, що й дитина не пролізе між стрункими колінчастими стовбурами, зібрались люди. Скільки їх зібралося тут? Важко сказати, — скільки дерев, стільки й людей. Тут були райоти з Бхагпута, з Ранпура, з Джайхара, з Ферозабада та ще з багатьох далеких і близьких місць. Хто знає, скільки миль сходили їх худі, без литок ноги, скільки вантажів перенесли їх руки, такі тонкі, що п'ятирічна дитина могла б охопити їх пальцями!.. Тут були і жінки, і маленькі діти. Слабенькі ручки греблися в землі, переплітаючись з бамбуковими паростками. Всі сиділи тихо, матері не гукали на дітей. Можна було підійти лісом упритул до цих людей і нічого не побачити крізь густі ряди бамбукових стовбурів, не почути ні шурхоту, ні звуку. Бамбук похитувався і дзвенів на легкому вітрі, люди мовчали. Вони були тихіші за ліс.
Їх села залишилися позаду: спалені вогнем, потоптані слонами. Ліс став їхньою домівкою, молоді пагони бамбука — їжею. Але райоти не забували своїх згарищ. Вони ще сподівались повернутися у рідні селища — не для того, щоб повзати в куряві біля саїбових чобіт, а для того, щоб знову збудувати свій дім на визволеній землі. Рушничні стволи стриміли за спинами у селян, старі діди тримали довгі саморобні списи, гострі піки похитувались між бамбуком.
Райоти сиділи тихо, вони чекали чогось.
Раптом затріщав ліс, захитались тонкі колінчасті стовбури. Якийсь чоловік продирався між дерев.
Ось він прометнув серед стовбурів — молодий, невисокий, у темній пов'язці зброяра на закуреному волоссі.
— Вісті! — закричав чоловік. — Я приніс вам вісті, райоти!..
Відразу ліс ожив; ламаючи гілля, збилися люди в щільну купку.
— Вісті!.. — переказували один одному. — Вісті од Чандра-Сінга!..
— Читай, віснику! — зашуміли голоси. Зброяр підняв довгу смужку паперу, помережану значками.
— Гармати йдуть у наш бік. Великі гармати з. Калькутти!
— Гармати!.. Великі гармати!.. На допомогу; саїбам! — захвилювались райоти.
— «Важкі гаубиці, мортири!.. Швидкострільні гармати», — перераховував зброяр, дивлячись у лист.
— Мортири! О-о!.. Гаубиці!.. Швидкострільні гармати! Нам такі гармати теж потрібні!
— Колона іде нашими місцями. При ній є наші люди… Чандра-Сінг іде з гарматами.
— Чандра-Сінг!.. О-о!.. Наш Чандра-Сінт…. — «Джайхар, Бхагпут, Ранпур, — чигав зброяр. — Так іде колона саїбів. Вона прямує у Делі!»
— Ранпур!.. Джайхар!.. Це наші місця, наші села.
— Ми не пропустимо ці гармати в Делі!..
— Не пропустимо! Грудьми станемо на їх шляху.
Зброяр опустив листа.
— Звичайно! — сказав зброяр. — Ця колона не дійде до стін Делі.
Він бамбуковою паличкою накреслив дві-три лінії на землі і міцно ткнув паличкою посередині.
— Тут, — сказав зброяр, — село Ранпур і шлях до річки. Тут ми перехопимо колону. Чандра-Сінг поведе їх як треба.
— Ми зробимо засідку! — зашуміли селяни. — Ми засядемо у селі і перехопимо гармати саїбів.
— Так, так, райоти!
Рунават, охоронник води, старий селянин з хворобливим і суворим обличчям, вийшов уперед. Він ткнув у землю не старечим посохом, як раніше, а ратищем довгого саморобного списа.
— Так, селяни!.. Приготуйтесь!.. Переріжемо шлях саїбам!.. Не пропустимо їх у Делі, до нашого серця…
— Селяни, в дорогу!.. Готуйтесь, ранпурці!..
— В дорогу!.. В дорогу! Ранпур близько.
Знову стало тихо. Бамбукові стовбури трохи розійшлись, пропускаючи людей, і знову зімкнулись. Вони стояли спокійно, ледь погойдуючись на теплому вітрі, подзвонюючи молодими пагонами, немовби нікого й не було зараз у лісі і нічого не говорили селяни, а ці голоси, легенький рух і шум тільки приснилися зляканим птахам.
Розділ двадцять шостий
Йог з пістолетом
Водонос не брехав. За лісом була дорога, загорожі для худоби і селище; два ряди бідних тубільних хатин, що вишикувались обабіч довгої вулиці.