— Хто ти? — скрикнула Дженні — й відразу ж голова щезла. Чути було, як людина, обриваючись, ковзнула вниз по стіні. Потім усе знову стихло.
Незабаром під вікнами Дженні почав збиратися натовп.
Дженні чула крики, тупіт, лихі вигуки, грізний гомін.
— Тут переховують ферінгів!.. — пролунав крик. — Убивайте невірних!..
— Убивайте невірних і їх братів невірних! — кричали на вулиці. — Смерть чужоземцям!..
Це був день поминання святих у мусульман міста. Віруючі юрбами ходили по вулиці, викрикували імена мучеників корана, танцювали в куряві й били себе в груди. В такі дні ненависть до чужоземців, до «ферінгів», з особливою силою запалювала серця мусульман.
Хтось шепнув їм, начебто браміни сховали в домі купця кількох знатних британців і тримають їх для того, щоб одержати багатий викуп у британської королеви.
— Мар ферінги!.. Убивайте ферінгів та їх братів ферінгів!..
Дженні з страхом слухала ці вигуки. Натовп гуртувався щільніше, град каміння посипався в стіну.
— Там офіцери!.. Великі саїби серед саїбів!.. Вони зв'яжуться з своїми і продадуть місто!..
— Так!.. Так!.. Вони вас усіх занапастять!
— Давайте їх сюди!.. Ламайте двері!..
Важкі зовнішні двері затріщали під ударами. Дженні кинулась у внутрішні покої будинку. З задньої кімнати визирнув сторож. Він був блідий.
— І звідти стукають!.. — сторож показав на маленькі двері, що вели у внутрішній закритий двір будинку.
— Пусти!.. Пусти мене до неї!.. — почула Дженні знайомий голос.
Дівчина індіанка в білій хустці, та, яку Дженні бачила в дорозі і ще раніше в Калькутті, відштовхнувши сторожа, вбігла в кімнату.
Дівчина важко дихала.
— Погано! — сказала вона. — Дуже злі мусульмани. Хтось пустив чутку, ніби тут ховають офіцерів-саїбів.
Важкі зовнішні двері знову затріщали від ударів.
— Мар!.. Мар!.. Ферінги!.. Убивай чужоземців!
— Що мені робити? — сказала Дженні. — Вони зараз вдеруться! — Дівчина обдивилась.
— Іди за мною! — мовила вона, взявши Дженні за руку.
Удвох вони пробігли через кілька порожніх напівтемних кімнат, трохи підняли щільну матер'яну завісу й увійшли в якийсь великий низький зал, заставлений диванами. В пишно убраних нішах по стінах стояли розфарбовані скрині, лежали подушки.
Це була зенана — жіноча половина будинку.
— Я виведу тебе звідси! — сказала Лела. — Не бійся, я одягну тебе як слід.
Лела відчинила скрині. На підлогу полетіли строкаті хустки, розшиті тюбетейки, шовкові шалі, шаровари, буси.
— Дивись! — сказала Лела.
Вона квапливо натягла на Дженні довгу спідницю з каймою на подолі. Потім дістала красиву тюбетейку й приладнала її на голові дівчини.
— Не годиться! — несхвально клацнула язиком Лела.
Біляві пасма волосся стирчали з-під тюбетейки на всі боки.
Лела стягла тюбетейку з голови Дженні й шпурнула її на підлогу.
— Жовте у тебе волосся, як рисова солома! — зітхнула Лела, дивлячись на дівчинку.
Обличчя й руки у Дженні дуже засмагли під індійським сонцем, очі у неї були карі, з темним обідком, які часто бувають у індійських дівчат. Але коси, світлі коси Дженні! Що було з ними робити?
— Знаю! — вигукнула Лела.
Вона порилась у скрині й дістала з неї невеличку трикутну косинку, розмальовану дрібненькими трояндами по темно-зеленому полю. Лела пов'язала голову Дженні хустинкою і, щільно притягнувши кінці вперед, зав'язала їх вузликом під самим підборіддям, як носять махраттські дівчата.
— Ось!.. Тепер ти схожа на наших індуських дівчат… Ходімо!
Дженні несміливо взялася за її руку.
— Не бійся нічого! — шепнула Лела.
Вона розчинила двері, які вели на вулицю. Натовп все ще стояв під дверима будинку.
Хлопчаки стрибали і крутилися під вікнами, чоловіки кричали і погрожували кулаками. Лела йшла просто на юрбу.
— Чого ви тут зібралися, банькаті! — хоробро закричала Лела. — Кого вам тут треба в порожньому домі?
— Тут переховують невірних! — вигукнув молодий хлопець з пофарбованою кучерявою борідкою. — Давай їх сюди, ми розправимося з ними!..
— Що? Ви не вмієте відрізнити своїх од чужих? — тримаючи Дженні за руку, Лела йшла просто на юрбу. — Чи ви вже накидаєтесь на махраттських дітей?
— Ні, дітей ми не чіпаємо, — несміливо сказав хлопець з кучерявою борідкою.
— Так чого ж вам тут треба, жаб'ячі сини?.. Ідіть геть!..
Але юрба не розходилась.
— Дівчисько занадто сміливе! — закричала в юрбі мусульманська жінка. Із прорізу в білім серпанку, що прикривав її лице, на Лелу дивилися чорні, розширені ненавистю очі.— Дівчисько занадто сміливе!.. Нам вірні люди сказали: в цьому домі переховують ферінгів.