«Хакім?» — полонений сподівався побачити арабського вченого лікаря з сивою бородою, у вигадливо пов'язаній чалмі.
В зал увійшов маленький сухий темнолиций чоловік з синіми очима європейця.
— Ти теж полонений? — здивовано запитав сипай.
Хакім не відповів.
— Покажи рану, — наказав Макферней.
Він спритно одірвав присохлий рукав, розрізав тканину, промив рану й почав уміло накладати пов'язку.
— А це що? — суворо спитав хакім: він побачив набухлі темно-лілові смуги на шиї сипая і присохлий гній.
— Побили, — неохоче відповів сипай.
— Навіщо загноїв? Чому раніше не при йшов? — розсердився Макферней.
— Це ще там. У них… — Сипай показав у бік британського табору.
Макферней дістав пляшечку і протер нагноєні рубці якимись ліками.
— Хто побив?
— Полковник. Рукояткою пістолета, — покірно відповів полонений.
— Який полковник? Як його звати?
— Гарріс-саїб.
У хакіма ледь здригнулось обличчя.
— Гарріс? — спитав Макферней. — Ти добре пам'ятаєш?
— Так, хакім, пам'ятаю. Гарріс-саїб з Аллігура.
— Так, — сказав Макферней. — Так. — Він мовчки протирав розчином карболової кислоти свої маленькі, обпечені ліками руки.
«Значить, батько Дженні там, у таборі обложників…» — Пальці Макфернея злегка тремтіли.
— Скажи, хакім, — наважився полонений, — скажи, тебе силоміць привели сюди?
Макферней посміхнувся:
— Ні. Я міг і піти. Але я не схотів.
— І ти лікуєш поранених панді?
Макферней кивнув головою.
— Виходить, ти з ними разом? — спитав полонений.
— Так, — просто відповів Макферней. — Я з ними разом. Панді б'ються за справедливу справу.
Поранений замовк. Біль у руці стих, але він не заснув. Він лежав на ліжку й думав.
«Навіть саїби з ними, коли саїби чесні», — думав він.
В час першого ранкового сніданку увійшла пов'язана білим жінка й поставила перед юнаком чашку вареного рису.
— Я не хочу їсти. Я хочу поговорити з тим чоловіком, який допитував мене біля фонтана, — сказав полонений. Він був схвильований.
— Той чоловік пішов, — відповіла жінка. Полонений ліг на своєму ліжку.
— Я чекатиму, — сказав він.
Допит закінчився. Інсур пішов оглядати пости.
По земляному схилу, потім по кам'яних східцях, обіч яких лежали мішки з піском, він піднявся на вишку свого бастіону.
Сонце зійшло. Інсур окинув поглядом фортецю і небо над нею.
Хмари пливли над Делі. Дим тріпотів над листям, над плоскими покрівлями будівель. За садами тіснились будинки, храми, голуби кружляли над синім куполом Великої Мечеті. Велике прекрасне місто лежало по цей бік фортечної стіни.
За горбами, по той бік стіни, широким півколом розташувались намети британського табору. Схили горбів, повернуті до міста, були майже оголені, жодна людина не могла наблизитися по них до міської стіни. Але в самому центрі ланцюга горбів, правіше од Флангстафської вишки, досить глибокий яр перетинав лінію горбів і біг навскоси по рівнині. В цьому місці Інсур помітив якийсь рух. Чорні фігурки рухались краєм яру, під прикриттям рідких кущів. Британці починали в цьому місці великі земляні роботи.
Довго дивився Інсур на схил горба. Що замислили саїби? Незабаром на допомогу їм прийдуть великі гармати з Пенджабу — такі, що зможуть зробити пролом у могутніх стінах Делі. І тоді настане день штурму — вирішальний день.
Старий сержант Рунджіт порпався біля своєї гармати.
— Ти стурбований, Інсуре, — сказав Рунджіт. — Погані вісті звідти?
Він показав на білі гостроверхі намети за горбами.
— Вісті добрі,— посміхнувся Інсур. — Саїби дають за мене хорошу ціну: п'ятсот срібних рупій.
Старі артилеристи перезирнулись.
— У нас з саїбами інший рахунок: чавунною монетою, — сказав Рунджіт і поклав руку на ствол своєї великої гармати.
— А здачу даємо картеччю! — підхопив Шайтан-Ага, дивлячись веселими пустотливими очима прямо в очі Інсурові.
Інсур посміхнувся. Він знав, що ці не підведуть.
Поки серця повстанців охоплені єдиним бажанням відстояти фортецю, до тих пір Делі стоятиме міцно.
Тільки б злі сили не розбили цієї єдності! В самому Делі є вороги повстання. Сипайська вольниця дошкуляє багатим городянам. Дедалі частіше можна почути незадоволені розмови. Треба харчувати й утримувати багатотисячне військо. Купці не люблять війни, якщо на ній не можна наживатись.
І ще… Інсур подивився у бік високих стін червоного каменю над самою річкою. Як фортеця в фортеці, огороджена стінами, зміцнена фортами, височіла над водами Джамни чудова споруда шахового палацу. Там затівались інтриги, суперечки то однієї, то іншої двірської партії. Численна челядь, радники, слуги, величезна сім'я, ворогуючі один з одним принци і в центрі всього цього — старий шах, що вижив з розуму, — іграшка в руках тих, хто його оточує.