Професор Венс заходить до палати. Він усміхається, чимдуж намагаючись показати, що не сталося нічого особливого.
— Я приніс вам вітаміни, — каже він.
— Що нам сьогодні належить? — насмішкувато питає Дюпон.
— Бе дванадцять, — каже професор.
— І це на сьогодні все?
— Ні, скоро принесуть витяжку з печінки та селезінки. І ще ін’єкцію на десерт.
— Нас розпещують, — сухо кидає Бентінг.
— Якби ви тільки знали, скільки ми про вас думаємо! — каже професор.
Іронія Бентінга до нього не доходить. Він у гарному настрої, сміється. Дивно, що тут хтось сміється. Це ненормально. На цих стінах слід написати великими літерами: «Тут не сміються». Або: «Сміятися суворо заборонено. За порушення — примусові роботи».
Лівою рукою Альфред Бентінг проводить по своєму коротко стриженому шорсткому волоссі. Їх з Дюпоном обстригли майже наголо, як злочинців. Дюпон на вигляд не помолодшав. І не став здаватися менш похмурим. Коли він замислюється про все, у нього проявляється агресивність. Нещасливий випадок біля реактора і їхнє лихо, ін’єкції, втома, фізична кволість, випадання волосся (тепер воно ніби трохи зменшилося), аналізи крові, мазі, проноси, лікарняне ув’язнення, розпач. І Дюпон переповнюється люттю. Стає бунтівливим і запальним.
— Приречені на смерть мають право на особливу їжу, — каже він.
— Які приречені на смерть? — спокійно питає професор Венс.
— Тобто, всі, кого присуджено до страти.
— Це правда. У в’язницях таке правило.
— А тут?
— Тут не в’язниця, ми академічна лікарня. І в нас нема присуджених до страти.
— Я думав, що є.
— Ви так думали? Тоді вам відомо більше, ніж мені.
— То ми не смертники?
З боку Дюпона це досить зухвалий випад. Зухвальці часто виграють уже в першому раунді. На мить стає тихо. Професор Венс, треба визнати, трохи розгублюється. Потім спокійно відповідає:
— Скоро вам покращає. Ось побачите. Треба ніколи не втрачати віри.
Гідність, з якою вимовлено ці слова, справляє враження на Дюпона. Бентінг при цьому поводиться як спостерігач. Вся ця словесна перепалка його дуже цікавить, але з досвіду він знає: хто виграв, а хто програв, з’ясується тільки в кінці. Доти актори повинні грати свої ролі, а глядачі дивитися на них. І в крайньому разі плекати надії, хоч це й марна праця. Надія дає мало користі, бо не спонукає до дії.
— Розкажіть професорові про оту річ із Шекспіра, — мовить Дюпон до Бентінга.
Бентінг перевертається на спину й декламує:
— Diseases, desperate grown, by desperate appliance are relieved, or not at all[5].
Він вимовляє ці рядки без пафосу, навпаки, вони звучать у нього якось безнадійно.
— Ви знавець Шекспіра чи любитель? — запитує професор.
— Ні те, ні те, — каже Бентінг. — Просто час від часу мені западає в голову якийсь вислів. Пам’ятаю дещо з Гете. І з Мультатулі. Навіть з Овідія. Він сказав: «Якщо ви існуєте, жодна перешкода не зможе вам завадити». Але це стосується не нас.
Він стомився й замовк. Дюпон не знайшов, що сказати, і професор Венс заходився коло своїх справ.
Наступного дня Дюпон мав значно бадьоріший вигляд. Він почув себе набагато краще. Бентінгові ж, навпаки, зовсім несподівано погіршало, Дюпон розбалакує. Бентінг лежить і слухає, але відповідає не часто.
— Якщо ви дуже стомилися, Фреде, то скажіть, я замовкну, — каже Дюпон.
Бентінг хитає головою.
— Я слухаю, — озивається він стиха.
— У вас щось болить?
— Не дуже.
— Де саме?
— Скрізь. Я зовсім ослаб.
— Це минеться. Полежте трохи. Може, викликати професора чи сестру?
— Не треба.
— Може, хай зроблять укол абощо?
Дюпон лягає й думає. Що він може зробити для свого товариша? Він за вдачею доброзичливий. Охоче допоміг би, товариське почуття в нього міцне. Кожному, хто хоч трохи йому до серця, він завжди зробив би що-небудь приємне. І йому прикро, що тепер він безсилий допомогти.
Бентінг впадає в дрімоту, але раз по раз раптово пробуджується. Він тремтить, хоча й не так, як раніше тремтів Мартін. «Невже його теж заберуть?» — думає Дюпон. Страх повзе по ньому, як жук. «Чи не залишусь я тут сам один? Такого я б не витримав», — думає він.