Карі дивилася на мене, наморщивши чоло.
— Хто б це міг бути?
— Хтозна… Якийсь збоченець… Або незадоволений клієнт. Будемо сподіватися, це допоможе. Ходи до мене!
Я схопив її, потягнув до себе, в обійми, у тепло поміж нами.
У суботу зранку знову пригрівало сонце. Я почвалав до поштової скриньки по листи і газети в самих лише пантофлях та халаті. Переважно то були квитанції, але серед них виднівся білий конверт без імені, адреси й поштового індексу. Хтось власноручно поклав його до моєї скриньки. Мене це заінтригувало, я розірвав конверта. Усередині лежав звичайний білий аркуш паперу, складений удвоє. Я розгорнув аркуш і застиг, оніміло вдивляючись у кольорове фото мертвого чоловіка. Фото дуже чітке, кольори темні, але виразні, на ньому — голова й верхня частина тулуба незнайомого чоловіка, який лежав горілиць на асфальті. Неможливо здогадатися, де воно зроблене. Убитий пострілом в обличчя, куля пройшла через око. Там, де було око, виднілася калюжка темно-червоної крові. Кров перелилася через краї очної ямки, протекла щокою і розлилася ореолом навколо голови.
Я заглянув у конверт, подивився ще раз на зворотній бік аркуша — більше нічого. Ніякого напису чи відмітки. Лише фото мертвого чоловіка. Я чув, як Карі ходила на другому поверсі, як за нею хряснули двері ванни. Я вийшов у коридор, конверт поклав до кишені плаща. Не хотів, щоб Карі його побачила. Фото мене зворохобило й розтривожило, але я уявлення не мав, що воно мало б означати і навіщо хтось поклав його в мою поштову скриньку.
Неспокій переслідував мене весь день. Ми зробили закупи, прогулялися сусідніми кварталами, приготували вечерю. Звичайна субота. Карі запитала, чи не піти б нам у кіно. Ми переглянули анонси, але нічого такого, що зацікавило б нас обох, не знайшли, тому залишилися вдома. По телевізору теж не показували нічого вартісного.
Карі вже дочитала першу сторінку газети, я її в неї забрав. У Багдаді вибухи. Місцева футбольна команда знову розчарувала. Прем'єр-міністр незадоволений ходом виборчих перегонів. Я позіхнув. Карі підвела на мене очі, усміхнулася.
— Були ще дзвінки, до речі? Я кажу про ті дзвінки, коли у слухавку мовчать? — запитав я.
Карі знову усміхнулася.
— Ні, жодного! Ти, мабуть, таки його позбувся, Мікаелю, хто б це не був.
— Може, то хлопчачі пустощі?
— Може… Хочеш спати?
Я знову позіхнув.
— Схоже, хочу. Ось тільки дочитаю сторінку. Небагато зосталося.
Отоді почувся удар. Вибух звуків розколов тепло й наш вечірній спокій. Моє серце на мить зупинилося, а потім помчало в грудях галопом, немов ошалілий кінь. Тонко засвистіли, розсіюючись хмарою, віконні осколки. Я сидів з відкритим ротом, витріщаючись на гардини, які раптом бадьоро затріпотіли під подувом холодного нічного вітру, на чорне провалля вікна, і ніяк не міг втямити, що сталося. Мене сковувало оціпеніння, доки я почув дивний звук, схожий на скигління і стогін водночас. Я обернувся. Карі сиділа, скоцюрбившись і затуливши обличчя руками. Поміж пальцями дзюркотіла кров, а вона скимліла, знову й знову.
Я кинувся перед нею на коліна. Обережно відвів долоні від лиця, і почув власний схлип, ніби стиснулося серце й пропустило один удар. Скляна скалка стирчала з її ока, у самому кутику, біля носа. Я міцно тримав її однією рукою, набираючи другою номер 113 на мобільному телефоні. Викликав швидку майже спокійним тоном, хіба голос трохи тремтів. Такий ж трем відчував у грудях Карі. Рука її теж ледь помітно дрижала. У кімнаті стало холодно. Швидка їхала, здавалося, вічність.
У кареті швидкої я не відпускав її руки, та, коли ми прибули до лікарні, мене доволі грубо відсторонили, посадовили на стілець, а ноші з Карі покотили углиб будівлі. Невдовзі прийшла ділова медсестра з формулярами, які треба було заповнити. Вона нічого не знала про стан Карі. Я сидів на стільці, полишений сам на себе. Час до часу вставав, проходжувався туди й сюди коридором. До вестибюлю завезли ще три ноші в супроводі молодих людей. У когось були садна й порізи. Хтось плакав. Десь неподалік трапилася автомобільна аварія. На мить приймальний покій став суцільним хаосом ґвалту, дівочого плачу, гарячкових рятувальних заходів лікарів та медсестер, а тоді лікарня немов поглинула їх. Залишилось хіба кілька краплин крові на підлозі, і знову все стихло.
Я чекав дуже довго. Нарешті вийшов стомлений молодий чоловік у білому халаті. Він відрекомендувався, але я тут же забув його ім'я.