— Як вона? — запитав я.
Лікар важко опустився на стілець поруч.
— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.
— Вона не втратить зору?
Лікар стенув плечима.
— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.
— Я можу її побачити? На секундочку?
Лікар заперечно похитав головою.
— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.
Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.
— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…
— То вона не втратить зору?
— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.
Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.
Я проспав три години. Звук будильника лунав наче в далекому сні. Зрештою, я згадав, що сталося, і миттю прокинувся. Підлога вітальні мокра від досвітньої зливи й вкрита скляними скалками. На килимку перед тапчаном велика пляма крові, майже чорна в блідому ранішньому світлі. Я взув черевики, ретельно оглянув вітальню і знайшов під журнальним столиком камінь, завбільшки з кулак. Навіть не здивувався. Видно, хтось пожбурив каменем у вікно. Після трьох марних спроб я таки розшукав скляра, який зміг прийти й засклити вікно ще цього ж дня.
Розділ 13
У лікарні Карі вже прокинулася, однак погано почувалася після наркозу. Я сидів біля неї, тримаючи її за руку, іноді давав попити води. Час до часу вона на трохи засинала. Розмовляти не могла. Лише перед самим моїм відходом запитала тихим голосом, що сталося.
— Хтось кинув камінь у наше вікно. Скалка потрапила тобі в око.
— Чому? — її тихий голос ледь хрипів, ніби від застуди.
— Не знаю. Не думай про це, ліпше одужуй!
Карі стиснула мою руку й знову заснула. Я пробув у неї кілька годин, потім пішов додому, щоб пустити до хати скляра і поприбирати.
Була четверта по обіді, коли я знову прокинувся, обважнілий і неповороткий, ніби проспав добу. Помився у душі, знайшов у холодильнику їстівні рештки — достатньо, щоб приготувати собі якусь подобу вечері. Потім вийшов у сад, обійшов будинок, став перед вікном вітальні. Нове вікно біліло на тлі решти брудних шибок.
Я зважив камінь у руці. Він лежав під столиком ліворуч від того місця, де я стояв. Я спробував вирахувати кут, визначити, звідки його пожбурили. Садок збігав схилом до дороги й закінчувався буковим живоплотом, чотири метри заввишки. Я вийшов із садової хвіртки, спустився до дороги. Якщо хтось стояв там, то мусив би кидати камінь навмання. Мала ймовірність, як на мене.
У садку я продерся крізь букові хащі в тому напрямку, звідки, на мою думку, міг прилетіти камінь. Слідів у м'якій, вогкій траві, звісно, не залишилося, але під одним кущем лежали три сигаретні недокурки, скурені до самого фільтру. Я обернувся, глянув убік будинку. Вікна вітальні мов на долоні. Я ще стискав у долоні каменюку, відчував її вагу, замахнувся для проби. Простий кидок, достатня відстань. Ось тут він стояв. Ніякого сумніву.
Уперше в мені спалахнули іскри гніву. Стільки подій нараз, але досі вся моя увага була звернена на Карі, чи бачитиме вона. Я не мав часу, а може, сил думати про те, що сталося, та ось цієї миті, під деревом, до мене повернулося сприйняття реальності. Бо ж річ не лише в пожбуреному анонімною рукою камені, який розтрощив вікно й розбив на друзки вечірній спокій. Його кинула людина з плоті й крові, котра ховалася в темряві. Яка напала на мій дім. Яка скалічила мою дружину. Тепер вже годі ігнорувати взаємозв'язок між каменем, конвертом з фотографією мертвого чоловіка і нічними телефонними дзвінками з тихим диханням у слухавці. Хтось полював на мене, а я не знав, хто й навіщо.