Коли вона нарешті глянула на мене, в її очах виднівся безмежний відчай. Уста тремтіли.
— Він не… для нього… усе пішло шкереберть.
Я мовчав, чекав продовження.
— Після смерті Майї… то було жахливо для нас обох… немов жахливий сон, від якого годі прокинутися… Тобі сниться кошмар, ти прокидаєшся, а сон виявляється правдою…
Ірене Ґудвік одним ковтком допила каву, підвелася налити собі ще, і говорила, говорила… Я слухав, не перебиваючи.
— Він… він просто зник… Замкнувся у собі. Ми могли б підтримувати, допомагати одне одному, але так не сталося. У його душі поселився несамовитий гнів. Він… він не може прийняти дійсність, тільки й говорить про помсту… Я кажу йому, що так не можна, але він мене не слухає. Не знаю, що робити!
Здавалося, вона зараз розтане, розсиплеться на моїх очах. Я попросив ще кави, лиш би дати їй можливість перемкнутися на якусь буденну дію.
— Ви не знаєте, де він? — запитав я. — Він тут не живе?
— Приходить і знову кудись іде. Іноді бачу, що ночував удома. Не знаю, що в нього на гадці.
— А робота? Він же має свою приватну фірму?
Жінка похнюплено кивнула.
— Має, але на роботу не ходить. Спершу нам часто телефонували — клієнти й кредитори. Я не знала, що їм відповідати. Ганс ні з ким не бажав розмовляти. Я вже не підходжу до телефону, — після короткої паузи, вона додала: — Та й телефонують тепер рідко.
— Як ви даєте собі раду? Фінансово, маю на увазі…. Якщо чоловік не працює?
— Я на лікарняному. Але… — вона не докінчила речення, натомість показала рукою у кут робочого столу. Там громадилася купа конвертів з рахунками, деякі відкриті, більшість — ні.
Я нахилився до неї.
— Послухайте мене, пані Ґудвік. Я знаю, вам не легко, але це — не діло. Я конче мушу поговорити з вашим чоловіком. Ви ж, напевно, хоча б здогадуєтеся, де він може перебувати?
Жінка закусила губу — вагалася. Я додав своєму голосу суворості.
— Я не хочу звертатися в поліцію, але звернуся, якщо буду змушений. Гадаю, той клопіт йому зовсім зайвий. Мені треба з ним поговорити.
— Ганс має хатинку. Хижку, яка дісталася йому в спадок. Мабуть, там живе, бо не знаю, де б іще він міг заховатися від світу.
— Де це?
Ірене назвала місцевість. Назва мені незнайома, то я попросив її намалювати карту. Схованка Ганса Ґудвіка, якщо він там, справді, ховався, була на одному з островів на північ від міста.
Я підвівся, подякував за каву. Жінка провела мене до передпокою, відчинила двері. Не цілком усвідомлюючи, що роблю, я запитав, чи не має вона якоїсь торбинки. Жінка кивнула й знову рушила до кухні. Я — за нею, узяв торбинку й поскладав до неї усі рахунки зі столу.
— Навіщо?..
— Я адвокат. Мав на своєму віку чимало клієнтів з фінансовими проблемами. Я розберуся з вашими рахунками й подивлюся, чим тут можна зарадити.
Жінка мовчки дивилася на мене. Коли ми знову вийшли в передпокій, вона раптом сказав:
— Він убив собаку.
— Що?
— Ганс… Ми мали собаку, золотистого ретрівера. Він любив його, я не розумію, що на нього найшло. Одного дня він просто його застрелив.
— Чим?
— Рушницею. Навіщо він це зробив, не уявляю. Напевно, у нього чорно на душі.
— Рушницю він узяв з собою?
— Не знаю. Вдома її немає.
Дорогою додому я міркував над словами Ірене Ґудвік. Шкода було її, і шкода його. А ось історія з собакою мені не сподобалася. Дуже не сподобалася.
Увечері зателефонувала Карі й сказала, що хоче додому. Я попросив її потерпіти ще хоча б один день.
— Чому, Мікаелю? Що змінить один день?
— Дуже багато. Зачекай один день.
— Нащо?
Я зітхнув.
— Зроби ласку, дай мені цей день. Повір на слово, що це важливо й необхідно. Можеш?
— Ти щось знайшов, — констатувала Карі похнюпленим голосом.
— Лише один день, Карі, гаразд?
На іншому кінці дроту ніхто не відповів.
— Карі? Я кохаю тебе. Я заберу тебе завтра!
Розділ 16
Торбинка з рахунками Ґудвіків лежала на моєму кухонному столі. Я пив свою ранкову каву й дивився неї.
Петер не надто втішився, коли я сказав, що сьогодні теж не з'явлюся у конторі, та я не дав йому й слова вставити.
— Поговоримо завтра, Петере. Не телефонна розмова. І це надзвичайно важливо.
— Гаразд, Мікаелю, але тоді…
— Поговоримо завтра!
Дощило. Це називається мжичкою, коли весь світ заволочується дрібнесенькими водяними краплинками, такими крихітними, що їх і не видно. Усе навколо мокре й сіре. Спершу я їхав на північ, потім повернув на схід. Через міст. Люблю мости, а цей — один з найулюбленіших. Велична сталева арка між стрімкими схилами гір, та сьогодні її верхівка сховалася у хмарах, а море внизу було таке ж сіре, як небо.