По обіді я висипав на письмовий стіл рахунки Ґудвіків, посортував їх, викинув геть повторні нагадування. Потім зайшов в інтернет-мережу й оплатив їх зі свого рахунку. Уперше за тривалий час відчув, що зробив щось корисне. Я уникав думати, скільки чуття провини й нечистого сумління мусила породити в мені «справа Майї», аби я вчинив щось подібне.
Щойно закінчив справу, почув, як відчиняються вхідні двері. Я здригнувся, на мить мені подумалось, що то Ганс Ґудвік заявився, але почув голос Карі. Вона покликала мене на ім'я. Я вийшов до неї у передпокій. Вона усміхнулася і впала мені в обійми. Вигляд мала неперевершений: жовто-синьо-зелені синці під обома очима, зате без бандажу. Та, як на мене, це нітрохи не псувало її вроди.
— Ти мала зачекати до завтра. Ми ж домовилися…
Вона притулилася до мене й сказала, що достатньо довго була без мене. І таки мала рацію.
Розділ 17
Коли я прийшов, Сонцесяйний чекав на мене і вже навіть майже спорожнив перший кухоль пива. Я взяв собі гальбу й ще одну Сонцесяйному. Він вдячно кивнув, коли я поставив її перед ним на столі.
— Це найменше, чим ти можеш відкупитися, — сказав він.
— Вибач! Дещо сталося за той час.
— Ти сам не знаєш, чого хочеш. То вимагаєш від мене неможливого, шантажуєш, мовляв, ідеться про життя і смерть, то раптом навіть не завдаєш собі труду зателефонувати мені.
— Вибач! — повторив я. — Карі потрапила до лікарні.
Я розповів про поранене око, але не зізнався, хто був винуватцем. Жодного слова не сказав про Ганса Ґудвіка. Сонцесяйний був поліцейським, він просто так цього не залишив би.
— Овва! — вигукнув він. — 3 нею все гаразд? На зір не вплине?
— Усе добре. Зір збережеться. Ти щось знайшов? Про Ніну Гаґен?
— Та… трохи. Небагато інформації про неї, — Сонцесяйний витягнув з внутрішньої кишені конверта і поклав на стіл між нами. — Це для тебе, але спершу я розповім… у головних рисах.
Я кивнув.
— Ніна Гаґен виросла в Гальдені, у дитячому будинку, ти це знав?
— Ні.
— Перебувала там з тринадцяти років. Обоє батьків померли в один день. Причина невідома, гадаю, нещасний випадок. Після їхньої смерті вона опинилася у притулку, потім жила два роки в названій родині, після чого її знову відіслали до дитбудинку.
— Чому?
— Я до цього ще повернуся. Потерпи! — Сонцесяйний зробив великий ковток з кухля. — Коли Ніні виповнилося вісімнадцять, вона виїхала з Гальдена. Кілька років жила в Едерсунді, перш ніж переїхала до Осло й вивчилася на медсестру. Двічі виїжджала до Данії, працювала там певний період, але ти це вже знаєш. Останнього разу перебувала в Данії від дня загибелі Майї і до суду…
Я знову кивнув.
— Найпримітніше насправді те, що вона дуже часто переїжджала з місця на місце — жила по всій Норвегії. До Бергена приїхала восени 2002 року. Купила стандартний будиночок-секцію, і відтоді там мешкає. Я виписав її попередні адреси й роки проживання за тими адресами. Дівиця має двох живих родичів: брата, який живе в Естланні, і стару тітку в Бергені, якій вона доводиться внучатою племінницею. Усе написано в моєму звіті.
— Гаразд. Ще щось? Ніяких притягнень за порушення закону чи чогось подібного?
Сонцесяйний заперечно махнув рукою.
— Дрібні юнацькі пустощі. Порушення громадського порядку. Трохи гашишу. Дурниці, одним словом… Переступи, за які карають штрафом. З кожним може трапитися.
— 1 це все?
Я був розчарований. Хоч і знав, що шансів мало, усе ж сподівався на більше.
— Не зовсім. Я розкопав іще дещо.
— О!
— Я щойно казав, що вона жила кілька років у названих батьків, а потім повернулася до дитбудинку?
Я кивнув.
— Так ось… Її повернули, бо названі батьки також померли. Загинули в пожежі.
— От дідько! Дівчині не щастило в дитинстві!
— Можливо… Якщо це не дещо інше.
— Що ти маєш на увазі?
— Довелося провести деякі розкопки, щоб це з'ясувати. Твоя Ніна Гаґен підозрювалася у підпалі. У поліції Гальдена припускали, що вона підпалила дім, але довести не зуміли. Я розмовляв з одним чоловіком із слідчої групи. Вони не сумнівалися: щось там було нечисто. Ніну вважали головною підозрюваною. Але розслідування зайшло в глухий кут, не змогли навіть довести факт підпалу.
— Скільки років їй тоді виповнилося?
— Шістнадцять.
— І ти думаєш, що вона…
— Я нічого не думаю. Лише переповідаю те, що почув у Гальдені.
Я трохи помовчав, міркуючи.
— Якщо це правда, то…
— Так.