Але я не дав йому договорити.
— Ви прийшли мене вбити, — сказав я. — Я живий, і це вартує чотирьохсот крон.
Абсурдні, бездушні слова, але Ганс Ґудвік ніяк на них не зреагував, стиснув у долоні банкноти і слухняно вийшов за Карі. Він ступав, як старець. Як мій батько.
— Їдьте додому, до Ірене, — мовила йому вслід Карі. — Вона вас потребує…
Потім ми сиділи на кухні, я теж пив чай, стискаючи гаряче горня в долонях.
— Що він сказав?
Карі стенула плечима. Вона мала втомлений вигляд, як вичавлена цитрина.
— Що він сказав? Не знаю… Нічого притямного. Він… хвора й душевно спустошена людина.
— Гадаєш, поїде до дружини?
— Сподіваюся…
Ми помовчали якийсь час.
— Єдине, що я зрозуміла з його безладної мови, що йому соромно.
— Чому?
— Бо він не знайшов у собі сили вбити тебе. Не зумів… і від того йому соромно.
— О, Господи!
— Ось так…
— Як ти, Карі? Усе гаразд?
— Втомлена. Виснажена.
— Ти була… ти була неймовірна! Я вже подумав… що нам кінець… я не міг… і тут раптом ти заговорила. Спокійно, буденно…
Я судомно ковтнув, згадав свій страх, оціпеніння, дедалі вищий тиск.
— Чому… чому ти не злякалася?
Карі встала.
— Мені треба в душ, Мікаелю. Зможеш замінити мій матрац? Візьми з гостьової кімнати.
— Навіщо?
— Бо я впісялася…
Я витріщився на неї, а тоді ми обоє зареготали. Карі впала мені в обійми, ми реготали так, що не могли встояти на ногах. А коли Карин сміх перейшов у ридання, я обіймав її і гладив, гладив, гладив.
У дверях льоху була вибита одна шибка. Там він і заліз до будинку. Скло майже повністю заліплене клейкою стрічкою, щоб осколки не наробили шуму. Він усе спланував. Я затулив дірку старою дошкою і подумав, що знову доведеться викликати скляра.
Рушниця досі лежала на сходах. Я підняв її, аби роздивитися зблизька. Зношена, нею часто користувалися. Дві цівки — вертикалка, коричневий дерев'яний приклад. Я не знав, що з нею робити. Переламав ствол, вийняв два патрони. Поклав рушницю до комори на другому поверсі, а патрони — в шухляду нічного столика біля ліжка.
Надворі сіріло. Я глянув на годинника. За якихось дві години треба бути в конторі.
Увечері ми дивилися телевізор. Сиділи, тісно притулившись на канапі, і переглядали якісь пустопорожні передачі. Майже не розмовляли, тільки горнулися і весь час торкалися одне до одного. Щоразу, коли я поглядав на Карі, вона всміхалася мені.
О десятій ми розпозіхалися. Позіхання заразне. Я так перевтомився, що мною аж хитало по дорозі з душу; думав, миттю засну, щойно торкнуся головою подушки, але Карі припала до мене в темряві, обвила руками й ногами і аж схлипувала від жаги. Я взяв її, вона звивалася піді мною, подавалася до мене стегнами, усім тілом, і я закінчив майже відразу, як той підліток…
Потім Карі лежала, пригорнувшись до мене, обійнявши рукою і поклавши на мене ногу. Я провалювався у сон, але ще якусь мить тримався на поверхні свідомості. Отоді я запитав, чи хоче вона дитини.
— Так, Мікаелю, хочу. А ти?
— OK, — сказав я і заснув.
Уранці, коли Карі пішла на лекцію, я довго сидів у задумі на кухні. Думав про Майю Ґудвік, якій виповнилося чотирнадцять. Цілком звичайна дівчинка з околиці великого міста, якої я ніколи не знав. Дівчинка, яка, якби було жива, анітрохи не вплинула б на навколишній світ, як і тисячі інших хлопців та дівчат, зайнятих своїми проблемами, хіхіканнями й закоханостями, зі своїми таємними, незрозумілими кодами.
Однак через свою жахливу смерть Майя стала фокусом і точкою притягання у житті для надто багатьох людей.
Я думав про її батьків. Про батьківство. Про життя самих батьків і їхніх дітей, які переплітаються між собою, мов ниті, творять свій рисунок, сплітаються у канат, значно міцніший, ніж окремі волокна. І про те, що трапляється, коли одна нить рветься, а навантаження на інші стає таким великим, що решта теж перетираються і рвуться одна за одною, доки перерветься весь канат, і обірвані кінці безпорадно затріпочуть на вітрі.
Думав про Альвіна. Ми проживаємо своє життя, як уміємо, намагаємося щось планувати, підготуватися до будь-яких випадковостей, але Альвін — один з тих чинників, на який ми ніяк не розраховували. Він наче автомобіль без гальм чи незакріплене риштування. Чи пляма машинної оливи на асфальті.
І про Ніну Гаґен думав. Хоч вона й ховалася у тіні Альвіна, але несла в собі загрозу. Можливо, Ніна Гаґен була одним із тих кошмарів, які іноді лякають нас уві сні, які, прокинувшись посеред ночі, — спітнілий, мов хлющ, із серцем у горлі, — не можеш пригадати, але які не відпускатимуть увесь день, заступлять сонце, позбавлять барвистості світ і змусять здригатися від несподіваних звуків.