Розповідаючи, я, немов яструб, ні на мить не зводив з Ганса очей. Придивлявся до щонайменшого посмику на обличчі, виразу очей, поруху рук. Ніг, стіп, тіла. Усе, що я бачив — доки мої слова поволі западали йому в голову, а їхній сенс доходив до свідомості, — було розгубленістю і здивуванням. Здавалося, Ганс Ґудвік не розуміє сказаного, як мала дитина, якій пояснюють таке, що виходить поза межі її життєвого досвіду.
— Клейка стрічка? Певне, що маю, — мовив він. — Але не пригадую ніякої зеленої торби. Хіба, може, якась стара, якою ми вже давно не користувалися.
Ні занепокоєння в очах, ні тривоги.
— А що скажете про аркуш паперу з іменем Альвіна та його адресою?
— Було таке. Це правда, що я за ним стежив.
— Так я й думав. А хрест… чорний хрест на його імені… ви його намалювали?
Ганс стенув плечима.
— Хтозна. Може, і я. Не можу згадати… цілком міг його намалювати, — він знову пересмикнув плечима. — Я багато пив…
Мені раптом спало на думку, що Ганс Ґудвік зовсім не є скритною людиною. Я вже бачив його кілька разів: у суді, у моєму домі з рушницею в руках, у моїй кухні опісля, на допиті. Людина мов на долоні. Усі почуття на поверхні, віддзеркалюються на обличчі: лють, розпач, безсилля.
Я давно відучився робити припущення, винні насправді мої клієнти чи ні; давно дійшов висновку, що це переважно неможливо визначити з поведінки чи виразу обличчя людини. Однак тут усе було зовсім інакше. Я раптом усвідомив, що вірю Гансові Ґудвіку. Вірю в його невинуватість. Моя віра — не наслідок якогось аналізу, не логічний висновок, а лише підсвідоме відчуття, дуже сильна інтуїція. Я мав тверде переконання, що Ганс Ґудвік не вбивав Альвіна Му.
— Що… Що це все означає? — запитав він.
— Це означає, що ми маємо проблеми, — сказав я. — Докази проти вас настільки вагомі, що вам довгенько доведеться посидіти в слідчому ізоляторі. Побачимо, що покажуть результати аналізу ДНК.
— Ага… — Ганс трохи помовчав і додав: — Я не вбивав. Зрештою, ви самі в цьому переконаєтеся.
— Ваша правда, надія ще є.
— Як там Ірене? Може, вона… може, я був удома тієї ночі… може, вона підтвердить, що я не…
— Ні, не підтвердить. Тієї ночі вона ночувала в своєї сестри. Їздила потягом на північ, повернулася через два дні.
Сестра, яка жила в селі на материковій частині, за двадцять миль від міста, вже підтвердила її гостювання. Поліція цього разу працювала дуже швидко й злагоджено.
— Он як… — тихо мовив він. — Вона їздить туди іноді.
Якийсь час ми сиділи мовчки.
— Мені потрібні сигарети, — раптом озвався Ґудвік.
Я сприйняв прохання як добрий знак. Його мозок поступово почав налаштовуватися на перебування у в'язниці.
— Це можна організувати, — сказав я.
На ту мить це було єдине, що я міг для нього зробити.
Розділ 26
Того дня, пізно ввечері, Карі, насупивши чоло, слухала мою розповідь. Я виклав усі докази, а вона жодного разу мене не урвала. Аж коли закінчив, запитала:
— Отож ситуація для Ганса Ґудвіка не надто весела?
— Зовсім невесела.
— А якщо кров не Альвіна? А стрічка… вони можуть довести, що це та сама стрічка?
— Так, проаналізувавши краї розриву.
— Гаразд. Якщо виявиться, що краї не збігаються, поліції забракне доказів?
— Усе залежить від тестів, — відповів я і згодом додав: — Ось тільки я маю погане передчуття.
— Чому? Гадаєш, він таки винуватий?
— А ти як гадаєш?
Карі усміхнулася.
— Я не адвокат, Мікаелю. Я не вмію робити висновків на основі аналізу доказів та ймовірностей, як ти. Але… ні, я не вірю. Він не вбивав.
— Звідки така переконаність?
Карі зайорзала на стільці.
— Ну, мої аргументи не дуже переконливі, але пам'ятаєш, як він прийшов до нас? Став на порозі спальні з рушницею у руках?
— Так, і що?
— Я дуже добре пригадую його у той момент. Він хотів тебе убити, правда? Саме тому й прийшов. Але не зміг. Він не знайшов у собі сили вбити. Попри гнів і розпач, він не зумів натиснути на гачок. Не зміг… Ні, він не вбивця!