— Так, дякую. Чом би й ні?
Ми сиділи на кухні, пили каву. Дим від його сигарети стелився між нами сизим серпанком. Тут, у лісі, було тихо; авта майже не їздили.
— Як затишно, — сказав я. — І сусідів, мабуть, не надто багато?
— Живе кілька нижче дорогою. А тут лише Ґустав.
— Ти його добре знаєш?
— Та непогано. Він прожив у цій місцині все своє життя. Я, до речі, теж.
— Часто з ним спілкуєшся?
— Та ні!
— А чому?
— Він трохи несповна розуму. А його батько, Карл, був ще гірший.
— Чим гірший?
— Пив, як дідько. Бився, псував дівок і вчиняв розбої в усій окрузі. Люди боялися Карла Гаґена більше за самого диявола, — чоловік показав у вікно на схил пагорба. — Ґустав, звісно, причмелений, але до людей не пхається. Проте не хотів би опинитися у нього на шляху. У жилах того роду тече погана кров.
— А мати? Карлова дружина… Якою вона була?
— Анне? Пила нарівні з хлопами, а злягалася, як матрос, — чоловік захихотів сам до себе, ніби заквоктав. — Хоч не скажу, щоб останніми роками хтось на неї лакомився. Карл працював на будові. Повертався додому, і лупцював свою жінку, доки та зізнавалася, з ким побувала в ліжку за його відсутності. Карл об'їхав усю округу й позбавив здоров'я не одного її коханця. Урешті-решт ніхто більше не відважувався злягатися з нею.
— Обоє померли, так? То був нещасний випадок?
Чоловік знову тицьнув у вікно кострубатим, наче стара гіллячка, пальцем.
— Он там!
— На дорозі?
— Так. Там дорога йду донизу. Вони їхали від свого будинку, надто швидко влетіли в поворот. П'яні, як чіп, звичайно, але ще щось було негаразд з гальмами, казали з поліції. Я прокинувся від сильного гуркоту, вибіг у ніч в самому спідньому, але вже нічим не можна було зарадити. Уламки авта валялися по всіх усюдах, — чоловік закашлявся сухим, надсадним кашлем. Прикурив нову сигарету. — Налетіли на шаленій швидкості на лісовоз, той протаранив їх просто в бік. Не мали жодного шансу.
Якийсь час ми сиділи мовчки, дмухали на гарячу каву. Неважко було уявити картину: удар, скрегіт покаліченого металу, коли легковик Карла й Анне Гаґен багато років тому зіткнувся уночі з двадцятитонним лісовозом.
— А діти?
— Вони примчали майже відразу. Теж, мабуть, прокинулися від гуркоту. Бігли вулицею в самих лиш піжамах. Густав… він ридав і кричав, рвався до понівеченого авта. Ми міцно тримали його, я і водій лісовоза. Ніна, мале дівчисько, дрібна й худенька, просто стояла збоку, запхавши до рота великий палець, мов немовля, — чоловік похитав головою. — Пригадую так виразно, ніби це трапилося учора.
— Що сталося з Ніною?
— Її забрала соціальна служба. Не знаю, що з нею далі було. Напевно нічого доброго.
— Чому так?
— Вона вдалася у свою матір. Яблуко від яблуні… Та шмаркуля припхалася якось сюди, мала, худюща, як совеня, і пропонувала себе. Зайшла просто на подвір'я, задерла сукенчину й сказала, що я можу з нею перепихнутися за двадцять п'ять крон. Я прогнав її додому.
— Нелегко жилося тим дітям, — мовив я, помовчавши. — Тобі не спадало на думку повідомити опікунську раду?
Погляд чоловіка збляк.
— Щоб сюди ввалився Карл з зарядженою рушницею? Ні, красно дякую! — а потім додав: — Не мало сенсу. У тій сімейці всі до одного сміття та й годі.
Такий остаточний присуд родині Гаґенів. Погана кров. Сміття. Вони самі собою, і їхнім сусідам до них діла не було. Цікаво, скільки дітей «сільської» Норвегії пустилися берега через подібні сімейні стосунки. Мабуть, багато. Я підвівся.
— Пройдуся таки догори. Хоч спробую. Такий кавалок дороги проїхав, щоб з ним поговорити.
Чоловік скоса глянув на мене.
— Візьми з собою пляшку горілки. Якщо щось і сподвигне його на балачку, то тільки це.
— Я не маю горілки.
— Купи в мене…
Розділ 31
У лісовій гущавині, поміж покручених дерев, вітру зовсім не відчувалося, я швидко спітнів у своєму плащі. У руках тримав пляшку дешевого віскі. Щоправда, дешевим воно було в крамниці-монопольці, але не для мене. Я запхав пляшку до кишені плаща.
Старий чоловік мав рацію, тут важко було б проїхати автом. Колії від коліс глибокі й нерівні, хитке каміняччя і калюжі, вкриті тонкою плівкою криги. На дорозі сніг майже зійшов, зате по обидва боки від неї ще де-не-де лежав — земля під деревами нагадувала білу клаптикову ковдру. За якийсь час схил став пологішим, попереду між стовбурами проблискувала галявина.
Хатина була маленька і нефарбована. Деякі шибки розбиті, а вікна закладені фанерою або дошками. За хатою стримів верхівками в небо темний, похмурий смерековий ліс. Перед хатою — старий трактор і три авта. На двох з них бракувало коліс, а трете — іржавий пікап — можливо, навіть їздило. Засніжене, заболочене, завалене непотребом подвір'я. Автомобільні запчастини, старі пральні машинки, дошки, з'їдені іржею листи бляхи. Повів вітру приніс із собою сморід перетлілого сміття. Я поволі рушив до будинку, обережно ставлячи ноги, та вже на півдорозі вгруз у розквацяний ґрунт по сам край черевиків.