Вона підвелася, і я побачив, у що вона вдягнена. Блискучий пластиковий плащ, чи радше дощова накидка, яку натягають через голову поверх решти одягу. Такі дощовики в мене завжди асоціювалися з британськими туристами.
Однак Ніна Гаґен нічим не нагадувала британську туристку. Вона була гола. У відблисках лампи позаду проглядало під пластиком голе тіло. Вона помітила мій погляд і усміхнулася, провела руками уздовж стегон.
— Як я тобі, Мікаелю? Подобаюся?
— Ні, — спромігся вимовити я, хрипко, ледь чутно, але виразно.
Але Ніна не слухала, вийшла з кімнати. Я чув, як вона чимсь гримає і брязкає. Я знову спробував звільнити руки. Цього разу вже доклав усіх сил, тягнув, що мав моці. Смикав. Намагався розхитати вузли, протиснути долоні. Біль в голові був такий нестерпний, що я мусив заплющити очі й закусити губи, щоб не закричати. Усе намарно. Мотуззя, чи чим там вона мене прив'язала, не ослабло ні на йоту.
Коли я розплющив очі, вона стояла переді мною й усміхалася. То була не Альвінова божевільна посмішка-гримаса. То була справжня людська усмішка, і вона налякала мене ще дужче. В очах світилася материнська турбота.
— Нікуди не йди, будь ласка, — мовила вона. — Я відлучуся ненадовго.
Невдовзі вона повернулася зі скринькою для інструментів. Я спробував сфокусувати погляд, але в очах далі двоїлося. Я розумів, що мушу тримати з нею контакт.
— Я… — подав я голос.
— Що? — Ніна ввічливо й терпляче чекала на продовження.
— Люди знають, що я тут.
— Ой, сумніваюся.
— Я розмовляв з сусідкою. Розпитував дорогу.
— Знаю, вона мені зателефонувала. Жінка подумала, що то був не зовсім слушний час для візиту з ріелтерської контори, — Ніна задумливо глянула на мене. — Тут я вже нічим не зараджу, але тебе однаково не знайдуть.
— Ти їх убила, правда? Матір і батька? — я закашлявся, а Ніна терпливо чекала, доки я віддихаюсь. — І решту — теж. Названих батьків. Трьох жінок. То ж ти їх убила? І Альвіна.
Ніна глянула на мене майже з повагою.
— Ти провів велику роботу, Мікаелю. Який ти розумний! Майже все так і було. Але це пусті балачки. Тобі треба берегти сили.
— Утекти… — прохрипів я. — Ти можеш утекти. Покинути країну. Не робити собі ще гірше, ніж є. Просто покинь мене тут, Ніно. Це дасть тобі чималу фору.
Ніна довго стояла, думала, потім сіла мені на литки, опершись колінами на підлогу по обидва боки моїх ніг.
— Ні, Мікаелю, — похитала вона головою і знов усміхнулася. — Так легко не відбудешся… Може, й справді, час покинути країну. Але спершу розберемося з нами. Насамперед ми обоє…
Вона нахилилася уперед і впилася в мене поцілунком. Я відчував, як вона намацує мою руку. Не відриваючись від моїх губ, вона схопила мій мізинець і зламала його.
Біль паралізував тіло. Я закричав, вибухнув криком просто їй в обличчя. Але найгіршим був не біль. Найгіршою була крихітна частка секунди, коли біль і шок забив мені памороки; мізерна мить перед тим, як я закричав: Ніна Гаґен тоненько пискнула. Звук був чимось середнім між зітханням і стогоном. Задоволення. Блаженство. Так реагує жінка, коли твої пальці вперше торкаються її плоті. Почувши цей згук, я збагнув, що зламаним пальцем не скінчиться. Вона піде далі. До кінця…
Мабуть, я тоді здався. Щось замкнулося у мені. Я вже знав — це кінець. Я почав помирати — для себе, поволі, десь глибоко в собі. На мить згадалася Карі. Батько. Я й не здогадувався, що плачу, доки Ніна не обтерла мені сльози, шепочучи в вухо якісь безтямні слова. Опісля я вже не думав. Опісля був лише біль.
Вона майже відразу зламала мій другий мізинець, а за ним — безіменний палець. Я спробував щосили вдарити головою до стіни, щоб знепритомніти. Ніна відхилилася назад, досягла рукою подушку з канапи й запхала мені під голову. Я теліпав головою збоку вбік, щоб зсунути подушку. Тоді Ніна прибила її до стіни цвяхом і вгатила молотком по руці. Я чув, як хряснули кості.
Потім вона взялася за ножа. То був звичайний ніж для розрізання шпалер, лезо якого втягувалося і висувалося на потрібну довжину. Вона колола неглибоко, зосереджено, раз попри раз, уникаючи життєво важливих органів. Я бачив перед собою її рот, розтулений, з обвислими губами; відчував, як вона, звиваючись на мені усім тілом, підсувається що раз ближче. Вона була страшенно збуджена. Дощовик закривавлений; краплинки крові скочувалися донизу, збираючись струмками й стікаючи їй у поділ. Вона важко дихала, груди ходили ходором, ніби після тривалого бігу. Раз обхопила долонею моє чоловіче достоїнство, погойдала, немов зважуючи. Жалібний голос у мені безгучно заволав: «Ні, тільки не там!» Вона розтулила долоню і знову заходилася колоти груди. Важко працювала. Важко дихала.