Я не чув, як відчинилися двері. Ані звуку не було чутно. Ніна Гаґен у своєму божевільному мареві теж нічого не чула. Здається я скрикнув, закричав, щоб заглушити скрип дверей і кроки.
Я глянув поверх плеча Ніни Гаґен, але спершу нічого не побачив, бо вже давно перестав сприймати довколишні речі — жив лише всередині себе. Зосереджений на вмиранні. То була голова. Русява голова. Тіло.
Ніна нічого не помітила, вона перебувала в трансі, у власному, знесамовитілому світі. Вона нічого не помічала, доки голова позад неї сказала: «Привіт». Дуже тихим і цілком нормальним голосом. Жіночим голосом.
Ось тоді Ніна Гаґен зреагувала. Здригнулася і так швидко зірвалася на ноги, що ледь не втратила рівноваги.
— То ти… — промовила вона; лезо ножа зблиснуло в її руці. — То ти…
А мені причулося: «То тать…»
Ніна ворухнулася, занесла руку з ножем і блискавично кинулася на некликану гостю.
Я хотів гукнути, застерегти, але голосові зв'язки, які щойно надривалися криком від болю, немов зімкнулися. Я усвідомлював, що весь зранений і не мав сили встежити за тим, що відбувалося перед моїми очима. Це було схоже на запис аматорського відео з часів дитинства: зненацька завислі посеред руху люди, законсервовані в часі… А потім усе покотилося дуже швидко, набагато швидше, ніж я міг уловити.
Навколо голови жінки, що увійшла, світився німб — світло. Вона здавалася чорним ангелом, палаючим мечем — прекрасна й грізна водночас. Якась частина мене розуміла, що я запаморочений, і все зовсім не так. На мить мені подумалося, що я марю, бачу галюцинації, що насправді ніхто не прийшов мене рятувати, а бачене відбувається у моєму затуманеному мозку.
Але ні, я не марив. Я бачив, як Ніну Гаґен зацідило в шию щось схоже на дерев'яний молот. Побачив і почув звук потужного удару, глухий звук, наче по м'якому. Ніна повалилася на підлогу. До мене долинув гуркіт від падіння тіла; мною трусило, і аж тоді я повірив, що все відбувається у дійсності.
Жінка замахнулася і ще раз ударила. По тому ж місці.
Ніна перевернулася набік, її голова опинилася між моїми випростаними ногами. Я бачив, як вона вмирала. Це не зайняло багато часу. Вона намагалася вдихнути повітря розтрощеною горлянкою, трималася руками за горло, а груди натужно здіймалися й опускались; вона билася у конвульсіях, молотила ногами по підлозі, аж врешті затихла. Я ні на мить не зводив з неї очей, намагаючись перехопити її погляд. Не знаю, що сподівався там побачити… Проблиск людських почуттів? Може, каяття, страх? Хоч що-небудь… Але не побачив. Я зміг роздивитися одне її око, тільки тоді як вона затихла. Око дивилося на мене з-під волосся, розсипаного на обличчі, наче водорості, але в ньому вже годі було щось відчитати. У ньому вже не було життя. Воно вже нічого не бачило, і в ньому вже нічого не віддзеркалювалось. Ні ненависть, ні хіть, ні страждання, ані страх. Нічого не зосталося у голові, яка колись була Ніною Гаґен.
Лише після того, як вона згинула, я підвів голову й упізнав Ірене Ґудвік. Ірене схилилася наді мною, довго не зводила з мене погляду. Я не міг зрозуміти виразу її очей. Десь на дні зіниць щось ворухнулося, думка чи почуття, які так і не виринули на поверхню.
— Допоможіть мені, — попросив я, але голосу не було, лише хрипкий шепіт прошелестів у кімнаті.
Вона ковзнула поглядом по мені, по руках, грудях, закривавленому тілу.
— Так, — озвалася нарешті, а, здалося, минула вічність. — Я покличу на допомогу…
Поговоривши з кимось телефоном, Ірене заходилася обережно розплутувати вузли навколо моїх зап'ястків і стіп.
— Як?..
— Цить! Не шарпайтесь. Вас жахливо покалічено.
— Так, — прошепотів я. — Але як ви мене знайшли?
— Стежила за нею. Чекала перед її будинком. Коли вона від'їхала автом, я подалася услід, — Ірене ледь помітно всміхнулася. — Знаю, ви веліли мені припинити стеження, але…
Я нічого не сказав. Кров знову потекла жилами стерплих кінцівок, а біль був такий нестерпний, що я боявся знову зімліти. Ірене допомогла мені лягти на підлогу, підклала під голову подушку.
— Котра година? — запитав я.
Мій голос був наче й не мій, долинав немов здалеку, немов сягав моїх вух через довгий час після того, як вимовив слова мій рот. Це мене трохи лякало.
Вона сторопіло подивилася на мене, та все ж глянула на годинник на руці.
— Четверта ночі. Чи ранку… А що?
— Я мушу бути в суді, — сказав я і знову знепритомнів.