Чоловіки перезирнулися в темряві.
— Це все, що буде потрібно від нас? — запитав Габор.
— Даю слово, угода залишиться незмінною.
— Ми мусимо подумати.
— На жаль, панове, час для роздумів — це занадто велика розкіш в моєму становищі, — сказав Ніколаєв, — приймайте рішення тут і зараз.
Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.
— Гаразд, ми згодні, — видихнув він.
В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.
— Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, — мовив посол, — чи має панство до мене питання?
— Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, — сказав Габор, — це правда чи лише чутки?
— Не читайте будапештських газет, — відповів Ніколаєв, — мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.
— Так я й думав. На все добре, — попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.
Розділ IV
Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лічниця. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», — промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди... За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.
Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.
— Verdammt noch mall[1] — від несподіванки викрикнув він.
Потім звів очі догори і люто додав:
— Vepriss dich!..[2]
— Докторе Шоймане? — раптом почулося звідкілясь.
Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.
На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.
— Ви спізнюєтесь, докторе, — знервовано промовив той, — швидше, в нас мало часу!
Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м'язи сердито сіпалися.
— Ми домовились на десяту, пане докторе, — нагадав Цахер, — а зараз майже пів на одинадцяту.
— Пробачте, я...
«Сумнівався до останньої миті», — хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.
— Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, — промовив натомість він.
— Ви хіба не львів'янин, чорт забирай?
— Ні.
— Гаразд, ходімо.
Цахер потягнув до себе важкезні двері і пропустив його в темний коридор.
— Мені дивно, чесно кажучи... — промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.
— Що саме вам дивно? — запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.
— Що саме вас дивує? — повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.
— Чому ви запросили мене в... «дурку»?..
Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.
— Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?
— Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! — лікаря почала розбирати лють. — Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!