Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.
— Не турбуйтесь, докторе, — спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, — я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?
— Приніс, — обережно сказав Шойман.
— Давайте сюди.
Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.
— Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, — промовило воно, — ходіть за мною.
Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.
Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.
— Чому... ми... йдемо... цим... підземеллям? — долаючи важке дихання, запитав доктор.
— Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, — пояснив Цахер.
— По дорозі... куди?..
— Я ж вам говорив.
— Та срати я хотів на ваш втрачений рай, — закричав Шойман, — поясніть усе до ладу!
Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.
— Ми прийшли, — сказав Цахер, — найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд...
З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.
— Слава Богу, — зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.
— Зачекайте, — промовив той, роззираючись довкола, — часом цими околицями з «дурки» тікають психи.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Шойман.
— Колись у цій лікарні працював психіатром.
Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.
— Йдемо туди, — наказав Цахер.
— Геніально, — не втримався Шойман, — звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.
— Потяг не до Відня, — коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.
— А куди ж?
— До Станіслава. Все поясню потім...
Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.
— Ласкаво просимо, докторе Шоймане, — сказав він, пропускаючи того вперед, — ваше купе під номером тринадцять.
Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.
— Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, — сказав юнак, — ресторан укінці вагону.
— Я вирішу пізніше, — відповів лікар, пригладжуючи бороду.
— Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години...
Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.
— Прошу сказати, а той пан, що був зі мною... Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.
— В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
— Ні-ні! В жодному разі. Тобто... нехай відпочиває.
Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.
Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.
— Scheiβe, scheiβe, scheiβe...[3] — не вгаваючи, промовляв про себе доктор.