Тетяна Трофименко, літературний критик
Кожне оповідання цієї невеличкої збірки — то є концентрована любов. Гірка від розчарувань, солона від сліз, із тріщиною через усе серце від втрат — але вона любов. Любов до життя, любов до дітей, любов до своєї країни, любов до вас, шановні читачі. Візьміть до рук ці чудові оповідання, прочитайте, пропустіть крізь себе, через свою душу — і любов просякне вас, немов сонце літнє повітря. Дасть наснаги жити й вірити. Вірити в те, що настане новий день і буде кращим за попередній.
Олена Монова, блоґерка
«Скільки радості можуть дати такі прості речі», — пише Юлія Ілюха....І, може, ще й сама не уявляє, скільки радості можуть дати її прості, теплі, напівзабуті сьогоднішнім Харковом слова... Вона торкається ними до якихось нічим не прикритих особливих закутків душі — і розпливаєшся в усмішці, гостро впізнаючи які-небудь із дитинства забуті по-харківськи особливо вимовлені «падалишні абрикоси»... Дебют Юлі — як чисте й смачне джерельце, що несміливо пробилося з-під асфальту, нарешті вивільняючи справжнє, своє, непридумане, живе, із самих генетичних глибин — харківське...
Ольга Герасим’юк, телеведуча
Передмова
Голос Юлії Ілюхи — це голос Харкова, офіціанти якого переходять на українську через повагу до клієнта, голос Харкова, де співають Гімн країни не тому, що «так надо», а тому, що потребують цього.
Голос Харкова — міста українських письменників-дисидентів і комуністів, міста правозахисників і ментів, міста академічної освіти і невігластва.
Голос прифронтового Харкова, ребрами якого пройшла війна, мозок котрого намагається захиститися від пропаганди; голос міста, що полишає концепцію «найбільшої площі Європи» та «першої столиці України» і здатний віднаходити інші символи.
Це голос находженого «берцями».
Це — новели про різних героїв. Від хтивця Федора Пугачова, у кишені якого лежала «“совєтская власть” — червоний партквиток у потертій обгортці, підкріплений репутацією героя громадянської війни», — до Олеся Самохвалова, онука бабці-комуністки, добровольця з позивним «Ленін», що «у січні 2015-го згорів у бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок прямого попадання фугасу, випущеного російським “братом”».
Це живі, болючі, чесні новели про слобожан та Слобожанщину, де вгадується танок Марії Матіос і Сергія Жадана.
Ці новели про війну, нашу війну, і про тих, по кому вона пройшлася кулеметом, і про тих, хто повертається і знову йде на фронт, і про тих, хто чекає, і про тих, хто заперечує.
Словами старшої солдатки «Барбі»: «Війна ранить усього один раз — але в самісіньке серце, і більше ніколи не відпускає, куди б ти не тікав. Від себе ж не втечеш. Війна назавжди залишається в тобі. Тепер ти сам і є війна. Про неї можна говорити лише зі своїми. Чужі не зрозуміють».
Після прочитань цих новел кожний та кожна стане бодай трохи своїм.
Лариса Денисенко, письменниця, радіоведуча, правозахисниця
Сірий
У баби Гальки захворів кіт. Сірий весь день лежав на призьбі, і спочатку баба подумала, що кіт вигріває на сонці свої старечі кості. Та, коли він підвівся і, заточуючись, поплентався попити води в курей, баба Галька серцем відчула недобре. Підійшла, кульгаючи, сяк-так нахилилася над ним, тримаючись однією рукою за поперек, погладила Сірого. Кіт мовчав, не зайшовшись, як бувало, розкотистим муркотінням. Сидів у спориші, похнюпившись над водою в битій-перебитій алюмінієвій мисці. Здавалось, роздивлявся своє відображення чи рахував зернини, загублені курми. Лише коли баба озвалася до нього, поскаржився їй рипучим голосом, таким не схожим на звичайне пронизливе нявкання.
— Коте, тобі болить щось, га? Коте? — забідкалася баба Галька над Сірим.
Кіт підвів голову й понюхав повітря. Його донедавна блискуча шерсть — сіра, з білою памороззю на кінці кожної шерстинки — звалялася, і від того Сірий став худим як тріска. Очі, уже не такі зелені, як за його молодості, сльозилися. Бабі здалося, що кіт плаче і просить її про допомогу. Вона обережно взяла його однією рукою, другою спираючись на розвалену клітку для кролів, і притисла до висохлих грудей. Сірий повис на ній, не намагаючись пручатися, лише зрідка понявкуючи, чи то від болю, чи то з вдячності, що баба не залишила його на самоті.