Выбрать главу

Але баба Галька не хотіла. Вона хотіла фельдшера. Леся сердилася і пирхала, але баба мов не чула і вела своє. Врешті поштарка плюнула і погодилася зайти до медпункту, аби лиш баба Галька від неї відчепилася.

— А коли ж він прийде, Лесюню? — довірливо спитала баба.

— Коли зможе, тоді й прийде! — сказала як відрубала.

Набурмосившись, Леся мовчки принесла покинуту під тином сумку з гуманітарною допомогою. Сердита була на свою бабу через те, що довелося брехати. Примусити до чогось фельдшера — здорового червономордого дядька, який лікував пацієнтів ягодами калини з цук­ром від усіх хвороб, було не в її силах. Він би і слухати її не став, лише посміявся б, як з ненормальної. Десять років тому поштарка скочила б на велосипеда та гайнула до Валок у пошуках ветеринара. «Молода була і дурна», — чомусь із сумом подумала про себе колишню.

Поки Леся діставала продукти з торби, проворна баба Галька вже встигла метнутися до хати і тепер щось ховала у кишені фартуха.

— Ось, на, віддаси йому.

У руці баба тримала сто гривень. Поштарка відчула, що червоніє.

— Віддасте, як полікує, — буркнула та пішла з двору.

— А на харчі!? — зойкнула баба Галька вслід.

— За свої куплю, потім заплатите. — Леся вже перекинула ногу через раму старенької «України», хоч би скоріше втекти від баби та її благальних очей.

Залишившись сама, баба Галька вдалася до перевіреного роками методу, як ні про що не думати — ­завантажила себе роботою. Насипала зерна курям, виполола чорнобривці в крихітному палісаднику, підперла тин старою дошкою. Тільки тоді дозволила собі подивитись на Сірого. Кіт спав, і баба майже заспокоїлась. «Минеться», — переконувала себе. Доки не стемніло, просиділа поряд з ним на призьбі. Тоді пішла в хату та поклала на звичне місце — у себе в ногах. Уночі прислухалася: чи дихає, а тоді незчулася, як заснула.

Ледве розвиднилося, баба вже була на ногах. Сірий теж пошкандибав надвір, випив води, але від кільки знову відмовився. Увесь день кожні п’ятнадцять хвилин баба Галька бігала до хвіртки виглядати обіцяного Лесею фельдшера, але той усе не йшов.

— Господи, та сьогодні ж неділя! — сплеснула руками під вечір. — Вихідний! А дурна баба й забула. Завтра дохтур прийде, коте, завтра…

Але фельдшер не з’явився і наступного дня. Що нижче опускалося сонце над лісом, то чорнішою ставала баба. Сірий уже взагалі не підводився зі свого ложа на призьбі, відмовляючись навіть від води.

Коли сонце закотилося за ліс, баба Галька вирішила: піде завтра до фельдшера сама.

Рано-вранці дістала плетений кошик, у якому замолоду потай носила святити паски на Великдень, намостила в ньому м’якенько. Налагодила для себе празничний одяг, який берегла «на смерть». Узяла кошик із Сірим у ліву руку, правою перехрестилася, сперлася на палицю та й вирушила в дорогу.

До лісу, який колись був межею хутора, баба Галька дійшла досить проворно, немов і не несла за плечима свої вісімдесят п’ять років. Добре, хоч зарослу дорогу пробили поодинокі вантажівки зі збіжжям. Однак із кожним наступним кроком, який віддаляв її від дому, кошик із Сірим ставав дедалі важчим. Пройшовши ще трохи, баба присіла на повалену в траві деревину. Серце калатало як навіжене, ноги гули, а поперек розламувався від болю.

— Оце тобі й старість, — тихо сказала сама собі.

Заглянула в кошик. Сірий важко дихав і, здавалося, спав. Покректала, підвелася, важко спираючись на палицю, і знову рушила. Ставала спочивати чи не кожні сто метрів. Обережно ставила на землю свою живу ношу, а тоді майже падала сама — на пеньок, на горбик, на викинуте на узбіччя колесо від трактора. Найважче було встати після такого спочинку. Темно-фіолетові вени під старечою шкірою в брунатних плямах надималися так, що, здавалося, ось-ось луснуть від зусилля. Та баба з упертістю дитини, яка вчиться ходити, знову і знову спиналася на ноги.

П’ять кілометрів, які замолоду баба Галька проходила за годину, розтягнулися на цілу вічність. Коли вона вийшла на асфальтівку, що вела до центру села, було вже пополудні. Баба розгублено крутила головою на всі боки, бо не розуміла, куди їй далі йти — село невпізнанно змінилося відтоді, як вона була тут востаннє. Пам’ятала, що раніше медпункт був біля клубу, але як зна­йти його зараз у цьому чужому для неї світі цегляних будинків, високих парканів та миготливих кафе? Побачила на іншому боці дороги дівчину, яка саме припинала козу перед двором, поквапилася до неї.